Читати книгу - "Йорґен + Анна = любов"

— Я не можу, — сказала вона. — Це майже брехня…

— Спершу я зателефоную, — взяла слухавку Анна.

Вона запитала в мами дозволу залишитися у Беати на ніч. Бабуся Беати, мовляв, погодилася. Мама дозволила.

— Тепер твоя черга!

Беата поволі набрала номер телефону Туне, цифру за цифрою, не зводячи погляду з Анни.

— А якщо вона й справді прийде?

— Чудово!

На іншому кінці зняли слухавку.

— Привіт, це — Беата. Не хочеш прийти до мене в гості?.. Ні, Анни тут немає… Зовсім немає…

Беата дивилася на Анну, її обличчя стало одного кольору з волоссям.

У слухавці щось відповіли.

— Бувай! — попрощалася Беата. Її очі неспокійно бігали. — Вона прийде! Вона щойно з’їла три скибки хліба з полуничним варенням. Зараз прийде!!!

— Ваааууу! — вигукнула Анна, міцно стиснувши кулаки. — Вааууу!

Ставало дуже цікаво. Майже, як у книжках про Стомпа. Анна залізла під ліжко й затаїлася під самою стіною.

— От, я залишилася майже сама, — зітхнула Беата.

— Запитай, чи вона кохає Йорґена, — напучувала Анна подружку. — Запитай, чи Еллен кохає Йорґена, запитай, чи вже сьогодні дасть відповідь на любовного листа!

— Я боюся, Анно!

— Скажи, що більше зі мною не дружиш…

— Навіщо?

— Може, тоді вона про все тобі розкаже!

Почувся дзвінок у двері.

— Я не можу!

— Вона вже біля дверей!

— Так, вона вже тут.

— Відчиняй!

— Може, ліпше побавимося утрьох, обміняємося листівками…

— Ні!

— А якщо вона запхає ноги під ліжко? Або впустить на підлогу шпильку для волосся, нагнеться за нею і побачить…

— Беато! — прикрикнула Анна з-під ліжка.

— Беато! — гукнула бабуся з кухні. — Хтось дзвонить у двері?

— Треба відчинити! — звеліла Анна.

— Еге ж, треба, мабуть, відчинити, — зітхнула Беата й почалапала вниз.

Анна лежала тихо, як мишка.

Невдовзі на сходах почулися кроки, дві пари ніг — туп-туп.

— Де це сьогодні Анна поділася? — поцікавилася Туне.

— Тут її, у кожному разі, нема.

— А де вона?

Туне мала коричневі черевики, червоні штани й шкарпетки в червону смужку, які пасували до штанів.

— Важко сказати.

— У школі не сказала тобі, де буде?

— Ні, ми більше не товаришуємо!

— Направду?!

Один коричневий черевик почухав ногу.

— Я теж з нею не дружу. Вона дурна. Хіба ні?

— Гм…

Беатині пальці ніг загнулися досередини. Вона була в синіх шкарпетках, без взуття.

— Хіба ні? — знову запитала Туне. — Вона така зарозуміла…

— Цить! — шикнула на неї Беата.

— Чому цить?

Коричневий черевик ще сильніше почухав ногу.

— Щоб ніхто не почув.

— Хто може почути?

— Ніхто! — Беатині пальці ніг стикалися і стискалися. — Ніхто тут нічого не чує.

— Та добре вже… — здивувалася трохи Туне.

Раптом донизу потягнулася чиясь рука й почухала коліно, гойднулися каштанові кучері. То нагнулася Туне. Якби вона дивилася не на ногу, а в інший бік, то цілком могла б помітити Анну, яка аж прилипла до стіни.

— Агов, Туне! — окликнула Беата.

Її ступня в синій шкарпетці ступила до ліжка, почулося — гуп! — над самісінькою Анниною головою. То Беата штурхнула Туне на ліжко.

— Ти що, здуріла?

— Та ні. Просто чухатися зручніше сидячи, — пояснила Беата.

— Я вже не чухаюся!

Коричневі черевики зацокали по підлозі: носак — п’ята, носак — п’ята.

— Послухай, Туне!

— Що?

— Ти кохаєш Йорґена?

— Ні. Мені Ейнар подобається. Еллен стане дівчиною Йорґена, а я — Ейнара.

— Ой! — вихопилося у Беати.

Лежачи під ліжком, Анна відчула, як зажурилася Беата, ще дужче зажурилася. Вона почувалася засмученою через решку, бо це означало, що кохати Йорґена їй зась. А тепер, виявляється, Ейнара їй теж не можна покохати. Бідолашна, бідолашна Беата!

А коричневі черевики цокали та й цокали по підлозі.

— Ну хіба не дурна Анна! — знову завелася Туне.

— Гадаю, тобі час вже піти! — сказала Беата.

— Я ж тільки-но прийшла?

— Мені дуже болить коліно…

— А-а-а, — у голосі Туне чулося розчарування. — Тоді я піду до Еллен. Там веселіше. Ми хочемо написати листи кохання губною помадою. Еллен писатиме Йорґенові, а я, можливо, напишу Ейнарові. А ось тобі зовсім не світить стати чиєюсь дівчиною…

— Ой, моє коліно! — зойкнула Беата, хапаючись за ногу.

Коричневі черевики вийшли з кімнати і зникли на сходах, туп-туп.

— Бувай, до завтра, — долинуло знизу, і вхідні двері захряснулися.

Анна вилізла з-під ліжка.

— Ти таке чула?

— Чула… І дуже добре! — відповіла Беата. — Їй подобається Ейнар, і вони стануть коханими.

— Нізащо! Ти будеш дівчиною Ейнара, а я — Йорґена. А Туне ніколи не матиме хлопця! Туне — дурепа, найдурніша з-поміж усіх! Дурна гуска!

Надійшов час вечері: відбивні з цибулею та картоплею, на десерт — рисовий пудинг.

Після вечері обидві подружки подалися додому до Анни. Треба було взяти зубну щітку, піжаму й підручники на наступний день. Дівчатка намагалися крокувати у такт, рушивши з лівої ноги. Вулицею відлунювало: цок-цак, цок-цак. Майже порівнявшись із Розбійницьким садом, вони побачили біля воріт чиюсь постать. То був Йорґен.

— Привіт! — гукнув він.

— Привіт! — відповіли Анна й Беата і різко зупинилися, хоча до воріт ще було доволі далеко.

— Привіт! — мовив Йорґен ще раз.

— Ну, привіт…

— Це мій тато, — сказав Йорґен.

З саду вийшов чоловік, котячи стежиною возика з немовлям.

— Здоровенькі були, дівчатка! — привітався чоловік. — Як вас звуть?

— Анна, — відповіла Анна.

— Панна?

— Ні, Анна.

— Янна?

— Тато жартує, — пояснив Йорґен. — Коли хоче шкварки, то просить заварки…

— Мені такого ніколи не дозволяли, — озвалася Беата.

— А це — моя маленька сестричка, — Йорґен кивнув у бік дитячого возика.

— О-о-о!!! — вигукнула Беата, вона дуже любила маленьких діток. — Яке у неї ім’я?

— Павлова… Павлова Рюґе.

— Га-арно, — похвалила Беата.

— Ми так назвали доню на честь мрії її матусі, — сказав тато Йорґена.

Він покотив візочок далі вниз дорогою, обернувся і гукнув Йорґена. Йорґен якусь мить стояв, вагаючись. Анна не зводила з нього очей. Він був такий вродливий, з чудовими веснянками. І він мешкав у Розбійницькому домі, там, де мешкала бешкетниця Гельґа.

Потім Йорґен подався за татом. Вони вийшли втрьох на вечірню прогулянку: тато, Йорґен і Павлова. Анна й Беата довго дивилися їм услід.

Анна не здогадувалася про думки Беати, а собі подумала: конче треба з’ясувати, що означає ім’я Павлова.

— Пізніше пограємо в хованки! — гукнула вона навздогін. — Десь так о сьомій!

Дівчатка попрямували до бомбосховища. Розмовляли мало, хіба кількома словами перекинулися.

— Ти стій на чатах, — звеліла Анна.

— Гаразд.

Тепер вони вже не відбивали крок — отак: цок-цак, — а йшли звичною ходою. Здалося, чи й справді посутеніло ще більше?

Беата стала внизу, під найбільшим деревом. Анна озирнулася назад, покрутила на всі боки головою, чи не шпигує, бува, хтось за ними, чи не прошмигнула повз них непоміченою