Читати книгу - "Місто Страшної Ночі"

Це все був пролог. А саме оповідання таке:

Капрал Слейн вирішив одружитися з міс Дженсі МакКенна, чия історія добре відома і в полку, й поза полком. Він уже виклопотав у полковника дозвіл; солдати любили Слейна, і весілля мало бути, як висловлюється солдат Ортеріс, «ш-шикарне». Призначене воно було саме на пору найбільшої спеки, і після весілля молоде подружжя збиралося поїхати в гори. Та Слейнові прикро було, що їхати вінчатись доведеться найманою каретою, а це ж не бозна-як «ш-шикарно». Міс МакКенну це не дуже турбувало. Вона мала досить свого клопоту — з допомогою сержантової дружини шила весільну сукню. В ті дні капрал був єдиний більш-менш задоволений життям чоловік на всі казарми. Решта нудили світом.

Та й чого їм було веселитися? Всяка робота кінчалась о шостій годині ранку, а тоді до самого вечора лежи собі, дивися в стелю, кури тютюн з полкової крамнички та лай служників-індійців, що орудують віялом-панкхою. Опівдні — смачний, ситний м’ясний обід; потім солдати знов падали на ліжка і, обливаючись потом, спали, поки надворі хоч трохи похолоднішає і можна буде вийти прогулятися з земляком, чий лексикон складається з несповна шестисот слів, та ще горезвісного прикметника, і чиї думки про все на світі давно-давно відомі.

Звичайно, був ще полковий буфет, а при ньому — «безалкогольна зала» зі старими газетами; але не тільки солдат, а й будь-хто не зможе читати вісім годин на день, коли спека — тридцять п’ять-тридцять шість градусів у холодку, а до півночі часом набігає й сорок. І мало хто, навіть роздобувши казанок теплого, каламутного, несмачного пива і поставивши його під ліжком, може пити по шість годин на день. Один був спробував, та й урізав дуба, і майже весь полк вийшов на похорон — усе ж таки якесь діло. На пропасницю чи холеру було ще зарано. Тож солдатам тільки й лишалось чекати, чекати, чекати і стежити, як тінь від казарми повзе через плац по сліпучо-білому піску. Веселеньке життя!

Солдати тинялись по території казарм — для полювання було занадто жарко, і для розпусти теж, — та наливалися ввечері пивом, та напихалися ситною білковою їжею, яку для них готували, і чим більше вони їли, тим менше рухались і тим запальніші ставали. Людей нападала дратливість, вони поринали в похмурі думки про всякі образи — справжні чи уявні. Адже їм не було про що думати. Тон пересварок змінився; солдати вже не казали один одному беззлобно: «Ось я тобі пику розтовчу», — а вимучено-ввічливо натякали, що їм із ворогом стало тісно в казармах і одному з них слід би перебратись у просторіше місце, яке не годиться називати.

Може, все це були підступи диявола; та хай там як, а Лоссон дуже довго знічев’я знущався з Сіммонса. Все-таки розвага. Їхні ліжка стояли поряд, і вони, бувало, всю пообідню пору гарикались один з одним, але викликати Лоссона на бійку Сіммонс боявся. Душними тихими ночами він перебирав у пам’яті всі образи й половину своєї ненависті до Лоссона зганяв на нещасному служникові-індійцеві.

А Лоссон купив на базарі папугу, посадив його в клітку й спускав ту клітку в темний прохолодний колодязь, а сам сідав на цямрині й гукав папузі всякі лайки. Він навчив птаха казати: «Сіммонсе, ти — суур!», що означає «свиня», і ще деякі слова, що зовсім не надаються до друку. Лоссон був рослий, огрядний і трусився від сміху, мов холодець, коли папуга схоплював якийсь вислів. А Сіммонс трусився від люті — бо вся казарма сміялася з нього: адже папуга, цей нікчемний жмутик зеленого пір’я, так кумедно говорив по-людському! Лоссон сидів на краєчку свого ліжка і, теліпаючи товстими ногами, питав папугу, що той думає про Сіммонса. Папуга відповідав: «Сіммонсе, ти — суур!» — «Молодець! — хвалив Лоссон папугу й чухав йому голівку. — Ти чуєш, Сіммонсе?» І Сіммонс, перевернувшись ницьма, відповідав: «Та чую. Тільки гляди, щоб і ти чого не почув».

Виспавшись за день, Сіммонс не спав ночами, і, тремтячи від нестямної люті, придумував усякі способи, як убити Лоссона. То він уявляв, ніби затоптує його до смерті важкими солдатськими чобітьми, а то — ніби розтовкує йому обличчя прикладом або стрибає йому на плечі й заламує назад голову, поки не хруснуть хребці. В роті йому робилось гаряче й сухо, і він діставав з-під ліжка казанок з пивом.

Та найчастіш і найдовше марилась йому товста складка жиру під правим Лоссоновим вухом. Уперше він помітив ту складку однієї місячної ночі, і відтоді вона все стояла в нього перед очима. Вона просто заворожила його. За ту складку можна було вхопитись рукою й відірвати півшиї; або вдавити в неї дуло рушниці й одним пострілом відстрелити голову. Яким це правом Лоссон такий спокійний і вдоволений, коли з нього, Сіммонса, сміється вся казарма? Та стривайте, він ще покаже тим, хто сміється з папужиної мови, що він нічим від них не гірший і може вирядити будь-кого на той світ одним порухом вказівного пальця на курку рушниці. А коли Лоссон хропів, Сіммонс ненавидів його ще лютіше. Чому це Лоссон може собі спати, коли він, Сіммонс, годину за годиною мучиться без сну, перевертається й совається на постелі, і правий бік йому гризе тупий біль, а в голові аж гупає від випитого ввечері? Він ніч за ніччю думав про це, і світ став йому немилий. Навіть апетит його, завжди добрий, притупився від пива й тютюну; а папуга весь час теревенив і глузував з нього.

А спека тривала, і солдати з дня на день робились усе похмуріші й дратливіші. Дружина одного сержанта вмерла вночі від теплового удару, і пішла чутка, що це холера. Солдати відверто раділи, сподіваючись, що пошесть пошириться і їх переведуть у польові табори. Але тривога виявилась фальшивою.

Якось у вівторок, пізно ввечері, коли солдати дожидали на широких галереях відбою, Сіммонс зайшов до казарми, взяв люльку зі своєї скриньки, що стояла в ногах ліжка, і так грюкнув віком, що в порожній казармі неначе розітнувся постріл. Звичайно за