Читати книгу - "Місто Страшної Ночі"

Редьярд Кіплінґ

Місто Страшної Ночі

Новели

Ліспет

Любов прогнали ви — й дали своїх

Богів нудних.

Три в Одному, Один у Трьох? О ні,

Моїх верніть мені.

Знайду я, може, більше втіхи в них,

Ніж у Христа і ваших трійць чудних.

«Навернений»

Вона була дочка гімалайського горянина Сону та його дружини Джаде. Одного літа в них не вродила кукурудза, а тоді ще на їхньому єдиному ланочку опійного маку над долиною Сатледжу, недалеко від Котґарха, похазяйнували вночі два ведмеді. Отож узимку Сону з дружиною перейшли в християнство і понесли своє дитя до місії охрестити. Котґархський пастор дав дівчинці ім’я Елізабет — а горяни-пахарі[1] вимовляли його «Ліспет».

Згодом у Котґархську долину прийшла холера і забрала Сону та Джаде, а Ліспет стала чи то служницею, чи то компаньйонкою дружини тодішнього котгархського пастора. Було це в ті часи, коли всевладдя «моравських братів»[2] у тих краях уже минулось, але Котґарх іще не зовсім забув свій титул «Володаря Північних Гір»[3].

Хтозна, чи то християнство так пішло на користь Ліспет, чи й боги її народу подбали б за неї не гірше, а тільки вдалася вона дуже вродлива. А коли горянка буває вродлива, то варто проїхати п’ятдесят миль бездоріжжям, аби лише глянути на неї. У Ліспет було античне обличчя — одне з тих облич, що їх ми так часто бачимо на картинах і так рідко в житті. Шкіру вона мала світлу, мов слонова кістка, і була, як на тамтешніх горян, на диво висока. І очі мала прегарні, а якби ще не сукня з гидкого вибивного перкалю, який так полюбляють по місіях, то, зустрівши її несподівано десь на узгір’ї, ви б подумали, що то сама Діана, давньоримська богиня, на полюванні.

Ліспет легко сприйняла християнство і, ставши дорослою, не відкинулась від нього, як чимало горянок. Одноплемінні не любили її, бо вона, мовляв, зробилася білою жінкою і щодня вмивалась; а пасторова дружина не знала, як з нею поводитись. Ну як таки примушувати величну богиню п’яти футів і десяти дюймів зросту мити тарілки? Отож Ліспет бавилася з пасторовими дітьми, ходила до недільної школи, перечитувала всі книжки, що були в домі, й дедалі гарнішала, як казкова королівна. Пасторова дружина казала, що їй би слід найнятись у Шімлі[4] нянькою або ще на якусь «чисту» службу. Та Ліспет не хотіла йти служити. Їй і так жилось дуже добре.

Коли до Котґарха навідувались які-небудь мандрівники — за тих часів це бувало не часто, — Ліспет звичайно замикалась у своїй кімнаті, боячись, що її заберуть та відвезуть до Шімли чи ще кудись у незнаний світ.

Якось, уже коли їй минуло сімнадцять років, Ліспет пішла прогулятись. Гуляла вона не так, як англійки — з півтори милі пішки, а назад в екіпажі. Ні, під час своїх «прогуляночок» вона проходила за день по двадцять, по тридцять миль і сходила всі гори від Котґарха аж до Наркунди. Того разу вона вернулась додому аж смерком — спустилась у Котґарх крутезним узгір’ям із чимсь важким на руках. Пасторова дружина саме дрімала у вітальні, коли Ліспет, геть засапана й виморена, внесла туди свою ношу. Поклавши її на канапі, вона сказала простісінько:

— Це мій чоловік. Я знайшла його на шляху до Багі. Він розбився. Ми його доглядатимемо, а як одужає, ваш чоловік нас звінчає.

То Ліспет уперше згадала про свої шлюбні наміри, і пасторова дружина аж скрикнула, вжахнувшись. Проте спершу треба було подбати про чоловіка, що лежав на канапі. То був молодий англієць із рваною, аж до кістки, раною на голові. Ліспет пояснила, що знайшла його під горою та й принесла оце додому. Він ледве дихав і був непритомний.

Його перенесли на ліжко, і пастор, що трохи знавсь на медицині, заходився перев’язувати рану, а Ліспет чекала за дверима — може, буде потрібна її допомога. Вона й пасторові заявила, що збирається вийти за цього чоловіка, і пастор з дружиною суворо вичитали їй за таку негожу поведінку. Ліспет спокійно вислухала їх і знову сказала те саме. Треба дуже великих доз християнства, щоб витруїти із східної душі такі дикунські інстинкти, як кохання з першого погляду. Отож Ліспет, знайшовши чоловіка, що скорив її серце, не розуміла, чому це вона має критися зі своїм вибором. І як почали відсилати її геть, вона й слухати не захотіла. Вона доглядатиме англійця, поки той видужає настільки, що зможе одружитися з нею. Ось що вона собі постановила.

Пролежавши тижнів зо два в нетяжкій гарячці, бо рана запалилась, англієць оклигав, а дізнавшись, що з ним було, не міг надякуватись пасторові та його дружині, а особливо Ліспет за їхнє піклування. Він сказав, що подорожує по Сходу (за тих часів, коли «Пароплавство Індостану й Сходу» було молоде й не мало досить суден, слово «турист» іще не встигло поширитись) і збирав у горах біля Шімли гербарій та колекцію метеликів. Добувся він у ті гори з Дегра-Дуна, а тому в Шімлі ніхто про нього не знає. Він гадав, що, напевне, впав зі скелі, дістаючи якусь папороть на струхлілій деревині, а носії тоді втекли з усім його майном. Тепер він думав, тільки-но трохи зміцніє, поїхати до Шімли: годі вже з нього лазіння по горах.

Одначе видужував він помалу і до Шімли не поспішав. Ліспет не хотіла й слухати порад пастора та його дружини, і та мусила розповісти англійцеві, що в дівчини на мислі. Насміявшись досхочу, він сказав, що це дуже мила й романтична історія, але нічого з неї, мабуть, не вийде, бо в нього є в Англії наречена. Звісно, чогось негожого він собі не дозволить.

Цієї обіцянки англієць дотримав; проте, поки він набирався сили, щоб покинути місію, йому дуже приємно було розмовляти з Ліспет, і гуляти з нею, і казати їй ласкаві слова, й називати її пестливими іменами. Для нього це не важило нічогісінько, а для Ліспет — усе на світі.

Вона була дуже щаслива ті два тижні, бо знайшла кого кохати.

Дикунка від природи, вона зовсім не приховувала своїх почуттів, і англійця те дуже тішило. Коли він нарешті вирядився в дорогу, Ліспет провела його горами аж до Наркунди, пригнічена й нещасна. Пасторова дружина була доброю християнкою й не любила ніяких сцен та скандалів, тож попросила англійця — бо самій Ліспет вона не могла дати