Читати книгу - "Суча дочка"

— Ну, що я тут сказала? — огризнулася Ольга, коли Параска Микитівна суворо глянула на неї.

— Нащо ти так? Дівці й без тебе важко. Не могла притримати свого язика?

— Я її під мужика клала, чи що? — відповіла та нарочито весело. — От тільки б дізнатися — під якого?

Працювати ставало важче. Вдарили морози, а худоба лежала без соломи, прямо на мокрій долівці. Кормів не вистачало. День починався і закінчувався чиєюсь лайкою.

— Де я вам наберуся тих кормів? — кричав уже й завфермою. — З дому принесу? Дадуть мені, я їх у кишеню не сховаю. — І чорний, мов ніч, ішов у контору до голови сваритися і вибивати корми та солому. І такий же повертався назад, коли зовсім нічого не вдавалося вибити, — соломи у колгоспі не було, як зерна і зернофуражу. — На чорта тоді стільки худоби держати, аби мучити невинну тварину? Ну, на чорта? — доводив комусь подумки, не помічаючи, що говорить уголос.

Перед Новим роком почали телитися корови.

— Помагай! — кричала Параска Микитівна на розгублену Оленку, що стояла біля корови, яка ніяк не могла розтелитися і жалібно мукала на весь сарай.

— Як? Хіба я знаю? — Оленка аж відступила, злякано озираючись на доярку.

— Тьху на тебе, — Микитівна зняла із себе пояс, яким був підперезаний халат, швидко накинула на маленькі ніжки, що то показувалися, то знову ховалися, зав’язала. — Тягни! Ну!

Оленка ухопилася за поясок, і вони удвох почали витягувати з корови телятко. Корова знову жалібно замукала.

— Терпи, рябенька, терпи, моя голубонько, — умовляла її доярка, немов людину. — Ще раз… Чи ти не снідала сьогодні? — гримнула на Оленку, хоча та й тягла щосили, аж піт на чолі виступив. Телятко було майже все чорне, з білою зірочкою на лобі. — Ну, от, бери й витирай. Бичок чи теличка? Теличка, Олено, бач, — раділа вголос доярка, — путня виросте корова, хоча й важко на світ з’явилася.

Оленка почала обтирати теля, воно сіпалося і намагалося стати на ноги.

— Зірочка ти моя, — з ніжністю підняла на руки. — Ач, яка бідова.

Голова колгоспу, коли приїжджав на ферму, на Оленку мало звертав уваги, більше розмовляв зі старшими доярками й завфермою. Завжди ходив у чорній куфайці, старій смушевій шапці й кирзових чоботях. Тільки вже як їхав до райцентру, переодягався. А коли дружина просила не надягати куфайку і чоботи, сердився:

— Я на роботу йду, як усі люди, а не в театр…

І часто, особливо на полі, коли під’їжджав до трактора чи комбайна, який простоював через поломку, закочував рукави. «Посунься, — казав механізатору, — у чому тут діло?» — і допомагав, аж поки трактор не рушав із місця. А коли поломка була серйозна, мчав на тракторний стан за підмогою, вантажив у «бобик» потрібне залізяччя, саджав слюсарів і знову їхав у поле.

Не сказати б, що колгоспники любили Данила Павловича, більше лаяли. Та, коли на чергові збори з району приїхало начальство і привезло з собою заміну, високого, ще молодого чоловіка у пижиковій шапці й новенькому модному кожушку, збори схвильовано затихли. Селяни переглядалися між собою. «Що воно таке? — питали один в одного. — За що це Павловича кишкають?»

Данило Павлович був у білій сорочці, сірому, але вже не новому костюмі. Довго звітував про роботу, а коли відзвітував, кашлянув у кулак:

— Я теє… Я тут вам не казав, — подивився у зал, — мені на пенсію скоро, ну і теє, ось, — показав рукою на сцену, де сиділа президія і майбутній новий голова колгоспу. — Прошу любить і жалувать.

У залі спочатку стояла мертва тиша, потім люди зашуміли незадоволено, заговорили голосно. Шум наростав, і парторг колгоспу, що сидів у центрі довгого столу, засланого червоною матерією, постукав олівцем по графину з водою.

— Тихіше, товариші! Хто хоче виступити, прошу за трибуну.

— Не піду я за трибуну, — підвівся уже пенсіонер, конюх Свирид із дивним прізвищем Пронєвський, спересердя кинув свою шапку на стілець, де сидів. — Я і звідси скажу, то почує, хто схоче. Ти, Данило Павлович, — дезертир! — крикнув до сцени. — Мовчав, мовчав, а тоді — здрастє, оставайся лавка з товаром. На пенсію він запросився, бо попросили. То ти так і скажи народу, а не крути. Хіба не бачиш, якого хлюста нам привезли? І, главно, нас не спитали.

У залі загули.

— Нащо нам чужий? — кричав із місця літній тракторист Іван Люшня. — У Павловича пуповина у нашому селі закопана, воно йому й болить. Он скільки всього настроїв. І ще построїть.

— У вас колгосп відсталий, — другий секретар райкому партії підвівся з-за столу і підійшов до трибуни. — Ви, товариші, не галасуйте, справа серйозна, а ви кагалите, наче на базарі. Ваш колгосп у хвості району плентається і район тягне назад. А ви тут демагогію розводите.

Він довго переконував колгоспників, але не переконав. У залі підвівся і вийшов до трибуни червоний від хвилювання завідуючий фермою.

— Ми у хвості, да… — м’яв у руках нову шапку. — Дак, а чого ж ми за весь район план по льону тягнемо? Ви своїм передовикам даєте план на картоплю та на зернові, то вони й герої. А нам на помідори, які ще не зацвіли, а вже одляпалися. Як ще не надумалися довести план на кавуни й дині — ото б понаїдалися! — У залі покотився легенький смішок. — І хіба льоном худобу нагодуєш? А де тоді солому брати й комбікорми — у сусідів купувати? Так накупуєш чортового батька, як з того льону грошей, як із жаби пуху. Ви нам план, як іншим, дайте, щоб ми й державі хлібця виростили, й собі залишили, тоді побачимо, хто буде у хвості, а хто попереду, — обернувся до президії. Секретар райкому і майбутній голова про щось перешіптувалися. Пилип Сергійович ще більше захвилювався, та не зійшов з трибуни. — Я правду кажу, — промовив тихіше. — І ще. Ми не будемо голосувати за нового голову, може, він і хороший чоловік — я не знаю, але хай звиняє.

Після зборів начальство не залишилося навіть пообідати. Перед тим як поїхати, секретар райкому підійшов до Данила Павловича, який без шапки стояв на морозі, й загрозливо промовив:

— У тебе не колгоспники, а саботажники — так і доповім першому. І пощади не жди. Спочатку тебе й парторга заслухаємо на бюро, а потім буде видно, що з вами далі робити.

Данило Павлович мовчав, білий і простоволосий. Нікому нічого не сказав, тільки приречено дивився услід райкомівській «Волзі», аж поки та не зникла за рогом вулиці.

— Що ви наробили? — обернувся до колгоспників, які купками стояли