Читати книгу - "Покров"

— А твої батьки? — спитала обережно.

— Я — сам по собі, - Хотинський обійняв Мар’яну, глянув у вічі. — До наступного… «Паркера», золотце?

Це означало: час побачення вичерпано. Зараз Хотинський викличе таксі, Мар’яна труситиметься в найманій автівці й уже геть не відчуватиме себе діамантом у скриньці. Чому так? Губилася, зрозуміти не могла: що ж усе-таки в голові у Хотинського? Попервах уся та гра з «Паркером»-зв’язківцем інтригувала і збуджувала, та за місяць-другий настирливі запитання все частіше гризли Мар’яну.

— Чому він так ретельно приховує наші стосунки? Чому ми зустрічаємося лише в нього вдома і лише для того, аби займатися сексом? Я би хотіла сходити з ним у кіно… Чи просто йти вулицею, узявшись за руки, — вихлюпувала Полі. - І мама замучила: коли ми вже твого хлопця побачимо?

— Мусь, а раптом він зараз заради тебе від своєї колишньої намагається відкараскатися, — припустила Поля. — І не хоче ускладнень. Ти не журися, роби щось! Ти сніданок йому хоч раз приготувала? Бо ж у мужиків серце в шлунку.

— Я жодного разу не залишалася в нього до ранку, — геть засмутилася Мар’яна. Чому так? Навіть коли інтимні ігрища затягувалися до другої-третьої години ночі, коли Мар’янині очі злипалися — спати! — і тоді Хотинський не залишав коханку в лофті до ранку. Викликав таксі, відправляючи Мар’яну на далеку Воскресенку. До наступного «Паркера».

— Потерпи трохи, як не хочеш втратити його, — сказала Поля. — Однаково так не триватиме вічно. Рано чи пізно йому доведеться приймати рішення. Щось та скаже.

Хотинський мовчав до зими.

В останній день осені, 30 листопада 2013 року, директор вигнав колектив агенції на роботу — зривалися строки рекламної кампанії пивного клієнта і бренд-група Хотинського до ночі мала видати на-гора останню порцію макетів. Збуджена Мар’яна дісталася офісу на годину раніше за інших, та замість працювати, смикалася безпорадно — дві цигарки, третя кава, води, ще покурити чи однаково не допоможе, бо думки тільки про одне! Учора ввечері вона, як завжди, забігла до Полиної лікарні, щоби разом з подругою — на Воскресенку, та Поля і не збиралась додому.

— Ходімо на Майдан! — запропонувала натхненно.

— Що я там забула? — буркнула Мар’яна.

— Ми там з Ігорчиком домовилися зустрітися. Потирлуємося трохи. Треба, Мусь! Ігор каже: чим більше народу прийде, тим краще.

— Полю, ти дурна?! Який «Ігорчик»?! — роздратувалася Мар’яна. — Ми ж заприсяглися: з ким завгодно, тільки не з малолітками! Я думала, ти давно того студента з голови викинула, а ти й досі з ним крутиш?!

— Мені з ним кльово.

— Він на вісім років за тебе молодший!

Та Полі вуха заклало — не чула Мар’яну, швидко кидала речі в сумку.

— То йдеш?

- Іди ти… — Мар’яна одна-однісінька поверталася до батьківської хрущовки на Воскресенці, второпати не могла: от нащо Полька себе губить?! Ще торік вирішили: ніяких стосунків з молодшими за себе хлопцями, бо то геть безперспективно. І весь час озирайся: ніхто, часом, не усміхається вслід нахабно — дівка хлопцеві в тітки годиться.

— Дурна! — Мар’яна дісталася дому близько десятої, вклалася і спробувала заснути, та сон не йшов. Чай, «Наталі», манікюр — дівці й уночі є чим зайнятися. Незчулася, як ранок. Тільки накрилася ковдрою — мобільний: дзень!

— Поль! Якого біса? — на годиннику шоста ранку.

— Вийди… — Полин голос — як із глибокої ями.

Мар’яна злякалася — ох, Полько! Добігалася зі своїм студентиком! Точно образив подружку всмерть так сильно — посеред ночі від нього втікла.

Пуховик на піжаму, сходами вниз. Чого ж ти така дурна, Полько! Певно, серце в шмаття.

…Побачила подругу на сходах першого поверху й остовпіла — лице в крові, пальтечко вовняне розірване, зап’ястки в синцях. Тремтить, у підлогу поглядом затято увіп’ялася, наче там усі точки відліку і всі відповіді. Мар’яна задихнулася, сльози на очі — впала на сходи поряд із Полькою, обійняла її.

— …Не зґвалтували? — спитала обережно, бо й сумніву не мала — посеред ночі Поля поверталася додому і перетнулася з відморозками, яких на Воскресенці повно.

Поля схлипує судомно, ще відчайдушніше вчіпляється очима в підлогу. Мар’яна розгублено зиркає на подругу: не скидається Поля на жертву — пашить німим обуренням і ненавистю. І в підлогу дивиться — наче тримається за неї, щоби не вибухнути, не рознести все навкруги.

— Може… у міліцію зателефонуємо, — ще більш обережно пропонує Мар’яна.

— Мі… ліція… — шепоче Поля, кожне слово, як з-під жорен. — Міліція побила… на Майдані…

— За що?

— Не знаю! Ми тікали… А вони з підворіть… На нас! Кийками… Там… хлопець упав… Я до нього…

— Навіщо?!

— Я — медсестра… Я не можу… інакше…

— Господи, Полько!

— Я впала… Ми лежали… А вони… били…

— А твій Ігор?

— Не знаю… Ми загубилися. Я до того хлопця кинулася… А Ігорчика мєнти відтіснили…

— Зателефонуй йому!

— Сто разів… Не відповідає…

Над дівчатами зависає важка, як міліцейський кийок, тиша.

— Ти як? — питає Мар’яна. — Болить?…

— Так жити не можна… — шепоче Поля.

Мар’яна прокинулася. От ніби все життя до цього останнього осіннього ранку куняла, а нині очі розплющила.

— Так жити не можна! — било в скроні.

Уже не лягала. З годину протовклася в Полі — змащувала тій рани, заварювала чай, просила подругу не хвилюватися — знайдеться Ігор, — а в голові знай одне: досить уже, так жити не можна…

О сьомій уже сунула до зупинки, озиралася, ніби після тої страшної ночі проти 30 листопада все навкруги мало змінитися до невпізнаваності, та суботній ранок — порожній, похмурий — не чув Мар’яниних мордувань: поодинокі люди й автівки рухалися так само буденно, як і вчора.

«Так жити не можна! — Мар’яна бігла на роботу, думки закручувалися дивним вихором. — Більше не хочу мовчати і терпіти! Чому я й досі не спитала Хотинського про наші стосунки? А раптом завтра геть усе обірветься?… І я так і не дізнаюся — чи люба?… Чи жадає Хотинський бути зі мною завжди? Як того прагну я…»

— Так жити не можна, — повторювала затято, піднімаючись сходами офісу. — А раптом завтра мене поб’ють так само, як Полю? Без вини, бо просто трапилася на шляху! Чи взагалі вб’ють! Що ж за життя таке?! Не хочу нічого чекати! Не хочу нічого приховувати! Волі хочу! Волі відкрито бути з Хотинським!

— Усе, край! — увійшла до порожнього офісу, увіп’ялася поглядом у стіл Хотинського. — Сьогодні ж поговорю з ним!

Збуджені колеги збіглися за годину: про побиття студентів пузатим ницим «Беркутом» знали всі. Душі горіли, руки чесалися, вимагали термінових дій — сьогодні ж, прямо зараз! Льова Шендрик телефоном уже замовляв українські прапори,