Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він посміхнувся і спинився перед баром, де виблискувала велика парова кавоварка.
— Що замовите? — спитав бармен.
— Nada.
— Otio loco mas [3],— сказав бармен і відвернувся.
— Маленьку чашечку, — мовив офіціант.
Бармен налив йому кави.
— Світло у вас ясне, приємне, а от прилавок не блищить, — зауважив офіціант.
Бармен подивився на нього, але нічого не сказав. Надто пізня була година для балачок.
— Ще одну? — спитав бармен.
— Ні, дякую, — відказав офіціант і вийшов. Він не полюбляв барів і пивничок. А тепер він одкине геть усі думки й піде додому, до своєї кімнати. Ляже в ліжко і десь аж на світанні врешті засне.
«Кінець кінцем, — сказав він подумки, — може, це просто безсоння. Таке з багатьма буває».
СВІТЛО ЖИТТЯ
Коли ми з'явилися на порозі, господар бару окинув нас поглядом, тоді простяг руку й накрив скляними покришками обидва блюда з безплатною закускою.
— Налийте пива, — сказав я.
Він націдив пива, зняв лопаточкою піну й чекав, тримаючи кухоль. Я поклав на прилавок п’ять центів, і він посунув пиво до мене.
— А вам? — звернувся він до Тома.
— Пива.
Він налив ще кухоль, зняв піну і, побачивши гроші, віддав пиво Томові.
— Що це за штуки? — спитав Том.
Господар не відповів йому. Він позирнув через наші голови й звернувся до чоловіка, що тільки-но зайшов:
— Слухаю вас.
— Віскі,— мовив той.
Господар дістав пляшку й дві склянки: одну порожню, другу— з водою.
Том простяг руку й зняв покришку з одного блюда. Там були мариновані поросячі ніжки, а щоб їх брати, поряд лежали дерев'яні щипці, схожі на ножиці з двома дерев'яними виделками на кінцях.
— Ні,— сказав господар і знову накрив блюдо покришкою.
Том уже тримав у руці оті ножиці з виделками.
— Поклади назад, — звелів господар.
— Ідіть ви… — сказав Том.
Господар поліз рукою під стойку, не спускаючи з ока нас обох. Я поклав перед ним п'ятдесят центів, і він випростався.
— Слухаю вас.
— Пива, — сказав я, і, перше ніж наливати, він зняв покришки з обох блюд.
— Ці бісові ніжки вже засмерділися, — сказав Том і виплюнув на підлогу те, що вкусив.
Господар промовчав. Чоловік, що пив віскі, заплатив і вийшов не озираючись.
— Сам-ти засмердівся, — сказав господар. — Знаю вас таких. Усі ви смердючі поганці.
— Він каже, що ми поганці,— мовив Томмі до мене.
— Знаєш що, — сказав я, — ходімо звідси.
— Забирайтесь геть, поганці,— сказав господар.
— Я вже сказав, що ми йдемо, — відрубав я. — Без вас надумали.
— Ми ще заглянемо, — сказав Томмі.
— Я тобі заглянуї — посварився на нього господар.
— Скажи йому, що він не за тих нас має,— обернувся до мене Томмі.
— Ходімо, — відказав я.
Надворі було хороше й темно.
— Що це за бісів закуток? — спитав Том.
— Не знаю, — відповів я. — Гайда на станцію.
Ми увійшли в те містечко з одного кінця, а виходили з другого. Скрізь пахло шкірою, дубом і наваленою купами тирсою. Коли ми дісталися туди, вже смеркало, а тепер зовсім споночіло, бралося на морозець, і калюжі на дорозі підмерзли по краях.
У приміщенні станції сиділи п'ять повій, що дожидали поїзда, шестеро білих чоловіків та четверо індіанців. Там було тісно, гаряче від груби й повно чаду. Коли ми зайшли, ніхто не розмовляв, і віконечко каси було закрите.
— А двері хто зачинятиме? — обізвався чийсь голос.
Я подивився, хто це сказав. То був один із білих. Одягом він не різнився від інших — шкіряні штани, груба картата сорочка, гумові чоботи лісоруба, — але був без шапки, обличчя мав незасмагле, а руки тендітні й білі.
— Ну, може, зачините все-таки?
— А чого ж, — відповів я і причинив двері.
— Дякую, — сказав він.
Чолов'яга, що сидів поряд, пирхнув.
— Ти мав коли справи з кухарем? — звернувся він до мене.
— Ні.
— То можеш побалакати ось із ним. — І повів очима на першого. — Він це полюбляє.
Кухар міцно стулив губи й відвернувся.
— Він мастить руки лимонним соком, — сказав той самий чоловік. — А щоб помив посуд, нічого й думати. Бачиш, які вони в нього білі?
Одна повія голосно засміялась. Уперше в житті я бачив таку гладку повію, та й просто таку гладку жінку. А сукня на ній була з того шовку, що міниться барвами. Були там ще дві дуже гладкі повії, майже такі, як вона, але ця, гладенна, важила Щонайменше дев'ять пудів. Хоча б хто її побачив, то не повірив би власним очам. І на всіх трьох були сукні з отого мінливого Шовку. Вони сиділи поряд на лаві, мов три гори. Інші дві були звичайнісінькі на вигляд повії — фарбовані перекисом блондинки.
— Ви тільки погляньте на його руки, — сказав той самий чолов’яга й кивнув головою на кухаря.
Гладенна повія знову засміялася, аж сколихнувшись усім тілом.
Кухар обернувся і різко мовив до неї:
— Замовкни ти, бісове одоробло.
А вона й далі сміялася, вся колихаючись.
— Ой боже, — проказала вона. Голос у неї був приємний. — Ой боженьку ж ти мій…
Дві інші гладухи сиділи мовчки, незворушно, і здавалося, що вони несповна розуму, але вони теж були гладенні — хіба що трохи не такі, як та найгладша. Кожна з них напевне заважила б далеко за шість пудів. Дві фарбовані трималися статечно.
Крім кухаря й того чолов'яги, що розказував про нього, там були ще два лісоруби — один з цікавістю прислухався до розмови, але сам заговорити не наважувався, а другий, здавалося, чекав нагоди й собі докинути слівце, — та ще два шведи. На краю лави сиділо двоє індіанців, а один стояв, прихилившись до стіни.
Той, що чекав нагоди пристати до розмови, пошепки сказав мені:
— Мабуть, ото так, наче залазиш на копицю сіна.
Я засміявся і переказав його слова Томмі.
— Побий мене сила божа, коли я ще десь бачив таке, — мовив він. — Ти поглянь на цю трійцю.
Потім озвався кухар:
— А скільки вам років, хлопці?
— Мені дев'яносто шість, а йому шістдесят дев'ять, — відказав Томмі.
— Ха-ха-ха! — зайшлася сміхом гладуха. Вона таки справді мала гарний голос.
Інші повії навіть не всміхнулися.
— Невже не можна відповісти як годиться? — сказав кухар. — Я ж питав вас по-дружньому.
— Одному сімнадцять, другому дев'ятнадцять, — відказав я.
— Що ти верзеш? — обернувся до мене Томмі.
— Не хвилюйся, все гаразд.
— Можете звати мене Еліс, — сказала найгладша повія і знов затряслася від сміху.
— Це твоє ім'я? — спитав Томмі.
— Авжеж, — відказала вона. — Еліс. Правда ж? —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори в 4-х томах. Том 2», після закриття браузера.