Читати книгу - "Дівчина, що гралася з вогнем"

— Доброго ранку, адвокате Б’юрман, — мовила вона нарешті. — Даруй, що цього разу я тебе розбудила.

«Боже мій! Невже вона й раніше вже приходила, поки я спав?» — у паніці подумав Б’юрман.

Він так і не зміг збагнути, блефує вона чи говорить правду. Нільс Б’юрман відкашлявся і відкрив рота, щоб відповісти, але вона жестом зупинила його.

— Я розбудила тебе, тільки щоб сказати одну річ. Скоро я від’їжджаю, і мене досить довго не буде. Ти як і раніше писатимеш кожного місяця звіти про те, що в мене все гаразд, але замість посилати один примірник на мою адресу, ти відправлятимеш його на адресу в хот-мейлі.

Вона дістала з кишені куртки складений удвічі аркуш і кинула його на ліжко.

— Якщо Опікунська рада захоче зв’язатися зі мною або моя присутність буде потрібна ще з якоїсь причини, ти надішлеш повідомлення за цією адресою. Зрозуміло?

Він кивнув:

— Зрозуміло…

— Мовчи. Я не бажаю чути твого голосу.

Він стиснув зуби. Він жодного разу не посмів зв’язатися з нею, бо вона забороняла йому шукати зустрічей і погрожувала в разі невиконання цього відправити фільм куди слід. Зате він уже кілька місяців обдумував, що скаже їй, коли вона сама з ним зв’яжеться. Він розумів, що йому взагалі-то нічого сказати на своє виправдання, і міг лише молити її про великодушність. Аби лиш вона дала йому шанс — тоді він постарається переконати її, що зробив свій вчинок у стані тимчасового потьмарення розуму, що він розкаюється в скоєному і хоче спокутувати свою провину. Він ладний був плазувати перед нею, тільки б розчулити її серце і тим самим відвести від себе небезпеку, що таїла в собі Лісбет Саландер.

— Мені потрібно сказати тобі, — почав він жалібним голосом. — Я хочу перед тобою вибачитись.

Вона насторожено вислухала його несподіване благання, а коли він закінчив, нахилилася над спинкою ліжка і вп’ялася в нього повним ненависті поглядом:

— Слухай-но мене! Ти — скотина. Я ніколи не відстану від тебе. Але якщо ти будеш поводитися добре, я відпущу тебе того ж дня, як буде скасовано рішення про мою недієздатність.

Вона дочекалася, поки він опустить очі, усвідомлюючи, що вона примушує його плазувати перед нею.

— Усе, що я сказала рік тому, залишається чинним. Якщо ти не зумієш виконати умови, я оприлюдню цей фільм. Якщо ти спробуєш зв’язатися зі мною якимось іншим способом, окрім вибраного мною, я оприлюдню фільм. Якщо я загину внаслідок нещасного випадку, трапиться те ж саме. Якщо ти мене зачепиш, я тебе уб’ю.

Він повірив їй. Тут не було місця для сумнівів чи перемовин.

— І ще одне. Коли я надумаю тебе відпустити, можеш робити все, що хочеш. Але до цього дня щоб ноги твоєї не було в тій марсельській клініці! Якщо поїдеш туди і почнеш лікування, я зроблю тобі нове татуювання. Але наступного разу воно з’явиться у тебе на лобі.

«Дідько! — промайнуло у нього в думках. — І звідки вона тільки дізналася, що…»

Наступної миті вона зникла. Він почув лише тихе клацання, коли вона повернула ключ у замку вхідних дверей. Це було справді ніби зустріч з примарою.

З цієї миті він так люто зненавидів Лісбет Саландер, що відчував цю ненависть, мов розжарену голку, яка впивається в його мозок. Усе його існування звелося до жагучого бажання знищити її. Подумки він малював собі картини її смерті, мріяв, як змусить її плазувати і благати про пощаду, але він буде безпощадний. Він мріяв, як стисне руками її горло і душитиме, доки вона задихнеться, як видавить їй очі з очниць і вирве серце з грудей, він зітре її на порох.

І дивно — тієї ж самої миті він відчув, що знову здатний діяти і що до нього повернулася чудова душевна рівновага. Він як і раніше був одержимий цією Лісбет Саландер, і всі його помисли ненастанно були зосереджені на ній, проте він виявив, що знову здатний розсудливо мислити. Щоб покінчити з нею, він мусить опанувати себе. У його житті з’явилася нова мета.

І цього дня він перестав малювати собі уявні картини її смерті, а почав планувати, як домогтися цієї мети.

Протискуючись із двома склянками гарячої, як окріп, кави з молоком до столика Еріки Берґер, Мікаель Блумквіст пройшов за якихось два метри поза спиною адвоката Нільса Б’юрмана. Ані він, ані Еріка ніколи навіть не чули його імені і тут, у кафе «Хедон», не звернули на нього ніякої уваги.

Наморщивши ніс, Еріка відсунула від себе попільничку, щоб звільнити місце для склянки. Мікаель зняв піджак і повісив його на спинку стільця, підсунув попільничку до себе і закурив сигарету, ввічливо випустивши дим набік.

— Я думала, що ти кинув, — зауважила Еріка.

— Це я так, ненароком.

— Я скоро відмовлюся від сексу з чоловіками, що пропахли тютюном, — усміхнулась вона.

— No problem! — усміхнувся й Мікаель. — Завжди знайдуться жінки, які не такі примхливі.

Еріка Берґер звела очі до стелі.

— То що ти хотів? За двадцять хвилин я зустрічаюся з Чарлі. Ми з нею йдемо до театру.

Чарлі — це була Шарлота Росенберґ, шкільна подружка Еріки.

— Мене турбує наша практикантка, донька однієї з твоїх подруг. Вона працює у нас уже два тижні і працюватиме ще вісім. Я так довго не витримаю.

— Я вже помітила, що вона у твій бік бісики пускає. Я, звичайно, певна, що ти будеш поводитися по-джентльменськи.

— Еріко, дівчиську сімнадцять років, а розуму в неї не більше, ніж у десятилітньої, та й то з натяжкою.

— Просто вона вдоволена можливістю працювати поряд з тобою і почуває щось на кшталт захопленого обожнювання.

— Вчора вона подзвонила мені в домофон о пів на одинадцяту вечора і хотіла зайти до мене з пляшкою вина.

— Ого! — вигукнула Еріка Берґер.

— Ось тобі й «ого»! Коли б я був на двадцять років молодший, я, мабуть, не роздумував би ні секунди. Але ти згадай — адже їй сімнадцять, а мені скоро сорок п’ять.

— І згадувати немає чого. Ми ж з тобою ровесники.

Мікаель Блумквіст відкинувся на спинку стільця і струсив попіл із сигарети.

Мікаель Блумквіст, звичайно, розумів, що справа Веннерстрьома перетворила його на зірку. Весь минулий рік він