Читати книгу - "Кав’ярня на розі"

Нічого схожого мені не доводилося читати раніше. Ця поезія справді не нагадувала жодну іншу. Вона була похмура й гнітюча, однак захоплювала оригінальністю, дивними асоціаціями, невиразними передчуттями, породженими, здавалося, не уявою, а снами…

Ось я й зрозуміла, чому бідолашному поетові так важко було знайти видавця і чому його вважали невдахою. І він, і його поезія були важкими для сприйняття, незрозумілими. Мабуть, саме через те у нього й не було друзів, які б розуміли його і першими читали його вірші.

Раптом я згадала, як він, замовивши собі каву й чарку коньяку, витягав із кишені пом’яту фотокартку. Нелька стверджувала, що це світлина його пасії. Дивно, що в папці не було жодного вірша, присвяченого жінці. Можливо, цю справді інтимну лірику він не довіряє нікому, вважаючи її чимось мало не побожним, тому й не вклав до цієї течки? А, може, хоч це й малоймовірно як для поета, він просто не висловлює своїх почуттів на папері, зберігає на споді душі? Відповіді на свої запитання я, звісно ж, не отримала, зате отримала справжню насолоду від знайомства з новим поетичним світом.

VII

У перший же вихідний день я вирішила прогуляти заняття з математики. Не тільки тому, що мені страшенно набрид цей предмет (до кінця року я ризикувала зненавидіти його остаточно). Не тільки тому, що не цілком упоралася із домашнім завданням. І зовсім не через те, що боялася, що мене присоромлять за моє лінивство, нестаранність та безвідповідальність. Мабуть, єдиною причиною була звичайнісінька цікавість, яка вже заволоділа мною цілком, і я не могла їй опиратися. Дивакуватому колекціонерові забутих книжок таки вдалося мене заінтригувати. Які це — забуті книжки? Чому вони стали забутими? І чому він їх колекціонує? Задля чого? Тільки побувавши у нього я могла розкрити цю таємницю. Колекціонер мене запрошував, отже, було б неввічливо не скористатися запрошенням!

Я довго зважувалася. Адже заради колекціонера потрібно було знехтувати заняттями й обов’язком — скоїти мало не злочин щодо батькової мрії. Проте врешті заспокоїла себе думкою, що немає причин мучитися докорами сумління: мрія була не моєю, а батьковою. Невже можна бути по-справжньому відповідальним за чиїсь мрії, навіть якщо ти погодився їх утілити?

Наступного ранку я зателефонувала математичці й повідомила, що сьогодні не прийду, бо, мовляв, днями попала під дощ і застудилася. Вислухавши її побажання швидше одужувати, я зітхнула з полегшенням і відчула себе вільною. Дарма, що у нас давно не було дощу… Та стара панна була настільки сконцентрованою на математиці, що до всього іншого, крім чисел та обрахунків, ставилася вкрай неуважно — вона могла не помітити, якою була днями погода, чи просто не зауважити моєї брехні.

Вулиця Садова, 36… Раніше я не запам’ятовувала назви вулиць і ніколи на них не зважала — донедавна не знала, на якій вулиці мешкає дядько Роман. Мабуть, це було яскравою ознакою мого провінціалізму. Адже у селищах та малих містечках мало хто послуговується назвами вулиць. Наша стара листоноша звертала більше уваги на прізвища, аніж на назви вулиць, бо знала всіх мешканців поіменно й в обличчя, від старого до малого. Я теж знала, де мешкають усі мої друзі й однокласники, їхні будинки та паркани. Тож не дивно, що тепер не мала ні найменшого уявлення, де вулиця Садова, хоч уже непогано знала це місто. Можливо, я не раз блукала нею, як блукала й іншими вуличками, навіть не здогадуючись про те. Колекціонер казав, що живе неподалік від дядькової кав’ярні? Отже, ця вулиця мала би бути у нашому районі…

Подавшись у мандри вузенькими брукованими лабіринтами, я на якусь мить забула про справжню мету своєї «прогулянки». Я не раз бувала тут раніше і щоразу милувалася невеличкими, старими, але доглянутими будинками, одно- або двоповерхівками, з кокетливо насадженими довкола кущами бузку, горобини чи бузини й різнобарвних квітів, які рясно цвіли, жадібно хапаючи швидкоминуче, а тому щедре тепло осіннього сонця. Ці вулички нагадували мені моє рідне селище. Мабуть, тому я куди більше полюбляла гуляти саме тут, у старій частині міста.

— Скажіть, будь ласка, де вулиця Садова? — запитала я у старого пана, що помалу дибав мені назустріч, опираючись на ковіньку і несучи прозору торбу з хлібиною.

Якусь мить старий із цікавістю розглядав мене, потім промовив:

— А це і є вулиця Садова.

— Справді?! — зраділа я.

— Навіщо мені брехати? Я живу тут уже п’ятдесят років. Що саме ви тут шукаєте?

— Будинок під номером тридцять шість.

Старий пан здивовано зиркнув на мене.

— Знаю, як же не знати… Це майже по сусідству з моїм помешканням. Але, дозвольте спитати, ви до кого?

— Там мешкає один чоловік… — почала було я.

Старий чи то спересердя, чи з розчарування пхикнув.

— А… То ви до того… До того типа, у якого не всі вдома… А я гадав, до його матері. Вона ж плела светри на замовлення… Зовсім недавно померла… Думав, може, ви не знали… Ох і гарні светри вона плела!

— Чому ви назвали того чоловіка типом? — спитала я насторожено.

— А що вам не сподобалося? Я міг би й інакше його назвати, але висловився пристойно, бо міцних слівець при дамах не вживаю… Це, знаєте, не в моїх правилах та манерах.

— Я розумію, але ж просто так ви не будете називати людину типом, у якого не всі вдома.

— Звісно, ви маєте рацію, не буду. Просто так я ніколи не патякаю. Так хіба баби роблять. Посідають собі ввечері на ослінчику, лузають насіння й миють людям кістки. І так з дня на день. Язиком метуть, як мітлою, просто собі для втіхи.

— То що ви мали на увазі? — допитувалась я.

— Чого б то я мав розповідати вам щось? — промовив старий із удаваною недовірою. — Я ж вас не знаю, вперше бачу…

— Послухайте, та ж ви перші почали розмову… — я почала дратуватись. — Як на мене, він виглядає цілком нормально.

— Ага, виглядає… Вчора у телевізії показували людоїда. То він теж на вигляд був приємною людиною… Ось так.

— Гаразд, тоді бувайте, — я втратила терпець і, обернувшись, стиха додала собі під ніс: — Бажаю не зустрітися з людоїдом…

— І