Читати книгу - "Будинок з привидами"

І я провів масним пальцем по верхній губі. Ніяких, звичайно, вусів там не було, — мені просто хотілося позадаватися.

— Ну гаразд, вусатий, — сказав, підводячися з-за столу, батько. — Я зараз у місто поїду, а ти допоможи тітці дров наколоти.

У цей час легко відчинилися двері, і в кімнату ввійшов Полевой. Він привітався з усіма, і навіть зі мною, за руку.

— Сідайте, чаю випийте, — запропонував батько і гукнув тітці в кухню: — Дай чистий кухлик, Маріє!

— Та ні, дякую, — відмовився Полевой. — Я вже пив.

— Ну тоді картопляників покуштуйте, домашні!

— Ні, ні, не турбуйтеся. Я ж з сніданку. — І, озираючися, Полевой спитав: — Уже влаштувалися?

— Чи ж багато треба? — відповів батько.

— Коли ж на облік перейдеш до нас в осередок?

— Та ось сьогодні заберу в друкарні залишок шрифту і захоплю в секретаря облікову карточку.

— Чим скоріше, тим краще, — сказав Полевой. — Тут люди в зв'язку з навчанням повідривалися од виробництва, а ти — робочий прошарок. Ряди наші зміцнюватимеш.

— Мною ти багато зміцниш! — сказав батько, посміхаючись. — Ви тут усі вчені, а я сірий. Ось хлопець мій, — батько кивнув на мене, — та й то більше знає.

— Гаразд, гаразд, не скромничай, — відповів Полевой. — Скажи краще, в тебе чопівська картка в порядку? Ти в якому загоні?

— В третьому.

— Зброя є?

— Тільки наган. Гвинтівку я в штаб здав.

— Нічого, закріпимо гвинтівку за тобою тут, у складі. Ти з загону теж відкріпися — і до нас. А то, розумієш, звідси в штаб ЧОПу по тривозі тобі бігати буде незручно. Сьогодні обов'язково відкріпляйся і будеш у нас на повному утриманні.

Коли батько й Полевой пішли, я надів святкову сатинову сорочку, сандалії і, причесавши волосся колючою щіткою, побіг на Видрівку.

Ревнощі

На центральному майдані, під ратушею, вже відчинялися магазини. Хазяїни магазинів піддівали гаками гофровані залізні штори, штовхали їх, і штори з гуркотом підлітали під карнизи поверхів і ховалися там. У цьому шумі й гуркоті одна по одній показувалися нарядні вітрини. Я йшов повз вітрини по холодному, ще вогкому з ночі тротуару. З цукеркової майстерні на мене війнуло густим солодким запахом цукерок «подушечок». У півтемряві магазину за стойкою вже клопотався сам господар Аронсон. Хороші в нього «подушечки», смачні. І яких тільки нема! Темно-червоні з вишневого начинкою, ніжно-жовті лимонні, прозорі медові, горіхові, чорна смородина, барбарисові, але найсмачніші, звичайно, кисленькі лимонні. Особливо приємно їх їсти в спеку, коли хочеться пити. Вони швидко затамовують спрагу. Аронсон підливає в них трохи м'ятних крапель, і після таких цукерок у роті холодочок — неначе вітерець рот продув. «Зайти хіба купити чверть фунта лимонних та вгостити Галю? Але ж у мене тільки десять копійок. Не вистачить! А жаль!» І, намацавши в себе у кишені два останні п'ятаки, я пішов далі.

«Скоріше б починалось навчання в робітфаку, — подумав я. — Кажуть, там видають стипендію — по п'ятнадцять карбованців на місяць. Можна тоді буде вільно купувати подушечки, не доведеться просити грошей у батька».

Освітлені ранковим сонцем, виблискували в вітринах ювелірного магазину старі нікельовані будильники, золоті браслети, потемнілі срібні підстаканники. Показалась за рогом найкраща в нашому місті кафе-кондитерська шляхтича Шипулинського.

За її високими чистими вітринами видно було мармурові столики, а на дверях висів важкий замок. Шипулинський що не прийшов.

Угорі на ратуші почав бити годинник. Стрілки показували рівно дев'ять. Галя, мабуть, уже прокинулася. Треба поспішати! Я наддав ходу і завернув у вузенький провулочок, стиснутий з обох боків високими триповерховими будинками. Віконечка у них були маленькі, без кватирок, старі будинки стояли дуже близько один від одного. На одному з будинків виднівся замурований у стіну старовинний герб — лебідь з вигнутою шиєю, а під ним римською цифрою був позначений рік, очевидно, дуже давній.

Пройшовши тінистим вузьким і дуже брудним провулочком, я вийшов на Дзвіничну. Тут було чистіше, хоч в одному місці на круглих булижниках валявся гній і де-не-де камені попроростали бур'яном. Шукаючи ячмінь, бродили по бруку кури. Тягся вздовж дороги високий будинок колишнього військового присутствія з церковними куполами в глибині двору; за ним починалася дерев'яна огорожа Старого бульвару. Я штовхнув малеїн. ку скрипучу хвірточку, що вела на бульвар, і тільки пройшов кілька кроків, як біля повороту великої алеї зустрівся з Галею.

)І думай, що застану її вдома, і був здивований зустріччю й нею. Я почував себе винним перед Галею і не знав, що краще — чи пропустити її, а потім гукнути ззаду, чи зразу кинутися їй назустріч.

Галя йшла швидко, в руках у неї був кругленький плетений кошик, вкритий зверху клаптиком марлі.

— Здрастуй! — сказала Галя дуже холодно. І, кивнувши мені головою, швидко пішла далі.

Я крикнув навздогін:

— Галю!

Вона зупинилася. Висока, рум'яна, в простенькому блакитному сарафанчику, вона стояла посеред алеї і здивовано позирала на мене. Темне її волосся було зачесане назад, і рожеві маленькі вуха були відкриті.

— Куди біжиш? — спитав я.

— Та так, в одне місце!

— А куди — в одне місце?

— Який ти допитливий! Чого б це? Ну, якщо тобі цікаво, — до татка. Сніданок йому несу! — І Галя махнула кошиком.

Помовчали. Галя дивилася вбік, на річку, яка текла внизу під урвищем. Потім, не дивлячися на мене і роблячи вигляд, що я їй зовсім байдужий, Галя спитала:

— А ти… куди?

— Я… до тебе.

— До мене?

— Ну звичайно. А чого ти дивуєшся?

— От ніколи б не подумала.

— Чому?

— Ну я ж тебе просила прийти — ти не прийшов.

— Галю, слово честі, я не винен. Ну, давай підемо туди, до скелі, я тобі все розкажу.

— Що розкажеш?

— Все, як є. Це Петько винен. Давай сядемо.

— Ні, сідати я не буду. Мені ніколи. Ось якщо хочеш, проведи мене. Скоро на заводі обід, а татко голодний буде…

Ми пішли поруч. Коли я розповів Галі, як обманув її й мене Петько, вона сказала:

— От шахрай товстий, глянь ти! А я думала — ти на мене за що-небудь сердишся. Не приходить, не приходить! Дай, думаю, напишу записку. Послала — теж не приходить. А зустрілась — і навіть не розмовляє. Важний такий. Ну, думаю, і не треба.

— Скучно тобі було? — криво посміхаючися, сказав я. — От не повірю. Ти ж з Котькою ходила!

— Ну, то коли було, — байдуже протягла Галя. — Коли ти на Підзамче пішов. Ми з Котькою на гойдалці гойдалися, на комічну картину дивилися в ілюзіоні, а коли зовсім стемніло