Читати книгу - "Торговиця"

Й заговорив Петро Франко, продовжуючи думати вголос, а Дзівак, що примостився біля візника, нашорошив вуха — йому завше було цікаво слухати, що говорять мудріші за нього.

«І навіть ви, пане Богдане, — звернувся Франко до Лепкого, — дали лише ґрунтовне пізнання мазепинської епохи, а от Чайковський зумів розтривожити серця молоді романтикою козацьких уходів, пекучим болем брата за сестрою — відтворив він начало нашої боротьби за волю й розпачливо заридав над її втратою...»

«Це правда, — відказав, прокинувшись із задуми, Богдан Лепкий. — Я констатую, а треба й наступати... Що ж, цим умінням володіє нині єдиний письменник, мій сусід у фіакрі — добродій Вінценз, який видобуває з нашої історії екстракт героїки... І мені дивно, пане Станіславе, що ви, опришок за натурою, який сказав про карпатських збойників так, ніби увіч їх бачив, покинули гори й задихаєтесь тепер у рунгурському сопуху лише для того, щоб мати певний достаток...»

«На те склалося багато причин, колего, — відказав тихо Вінценз, ніби таємницею ділився. Та враз заговорив голосно, захищаючись: — На ваш докір скажу, що я пишу не в Рунгурах, а у швайцарському Берні: природа того краю нагадує мені Карпати. А теж у нашому Бистреці, в гірській западині, де я збудував собі хижу. Тільки там беру до рук перо. Гай, гай...» — Вінценз помовчав, а далі повів розповідь так, ніби то хтось про нього розказує...

Сюди, в Рунгури, часто долунював до нього з карпатських верхів звук сопілки... То кликала його самотність, якої ніхто, крім карпатського лісу, не може з ним розділити. Самота, зрештою, ніколи його не покидала — сповнена голосом духів, трав, лісів, і в ній він сам ставав таким, як природа: чув мову правіку. Й долинають і нині до Рунгур трелі сопілки й звук трембіт з самого Ігреця, де ніхто не живе, лише відьми й арідники, й глушать його опришки стріляниною з пістолів, коли на Юрія та на Івана виходять на полонини Магури, Шудрика, Льодової Баби й Білої Кобили, й долинає до нього їх поклик гей, та куди ж ти подівся?

Пан Станіслав попросив візника зупинитися. Крізь розріджений місячним сяйвом сутінок завиднівся на горі будинок з мезоніном, подовгуватий, як усі сільські хати, розділений на кухню й світлицю. У видолині журкотів потічок, а над ним височіла кам’яна фігура. Вінценз запропонував гостям підійти до неї, й коли вони наблизилися, вигукнув Петро Франко:

«Яка схожість! Достоту таким самим, як, пам’ятаю, був мій батько!.. Велика дяка вам, пане Станіславе, за подарунок. Це, мабуть, перший в Україні пам’ятник Франкові».

«Можливо, — відказав Вінценз. — Таким, як це ви бачите, я вперше уздрів Франка у Криворівні, у хаті Василя Якіб’юка: моя добра нянька Палагна привела мене, щоб я побачив велику людину. Та здався він тоді мені зовсім не великим — радше, втомленим хліборобом, який щойно залишив у борозні плуга... «Я на вбогім перелозі поле дикеє орав», — сказав колись поет. І так воно й було, однак те поле ще й нині просить плуга...»

«Не так плуга, як господарського догляду, — додав Лепкий. — Бо ж проросли на тій ниві найдобірніші хліба, кинуті в ріллю невтомним сівачем... А якщо повернутися до нашої розмови про історичну писемність, то мали б ствердити: ніхто в нас досі ще не перевершив «Захара Беркута».

«Й не оцінена, як слід, ідея цього твору: єднання народів перед обличчям спільного ворога, — промовив Вінценз. — Адже тут, в Карпатах, русичі, поляки й чехи зупинили татарську навалу».

«Хай простить мені покійний батько і ви, достойний господарю, — мовив з гіркотою Петро Франко, — та я мушу сказати: у Березі Картузькій нині з благословення польської влади застосовують до політичних в’язнів такі тортури, які й не снилися колишнім мандаторам у кувських та устєріцьких катушах. Яка там єдність...»

«А ми загляньмо в майбутнє, як оптимісти, — відказав Вінценз. — Наші народи замість того, щоб побачити хижий вищир спільного, як ви кажете, ворога, перегризають один одному горла... Та настане час, якщо не за нашого життя, то дітей наших, коли поляки й українці, як ті однокінні ґазди, які з необхідності стають супружниками, оратимуть парокінкою кожен свою ниву по черзі, свято оберігаючи межу... Та досить уже розмов: он стоїть на порозі моя Іруся — нас виглядає. З вечерею чекає. А ти, Антошку, як наш домашній, допоможи пані накрити стіл...»

...Антошко Дзівак так захопився розповіддю про гостину у Вінценза, що й забув, чи його слухають... Пані Емілія, яка не раз уже чула його оповідки про рунгурські часи, коли він працював машиністом на льокайці, й тепер слухала з цікавістю. Нуся не відводила від батька очей, тільки вряди–годи крадькома зиркала на Олеся, який, здавалось їй, слухав би Антошкові розповіді до пізньої ночі. Лише Казьо стояв тут немовби з примусу: в його очах тінилася нехіть, а на губах зміїлася глузлива посмішка. Та пан Дзівак говорив так захоплено, що Олесь не помічав присутніх, і здавалося йому, ніби мову веде сам Вінценз.

...Пан Станіслав дитинно любив Криворівню, Черемош, Ігрець та Писаний Камінь: він не переставав тужити за тим дивовижним, оточеним піднебесними верхами селом, яке називав українською Швайцарією, а ще карпатськими Атенами, бо ж коли літував там Іван Франко, — з’їжджалися до Криворівні на люфт, щоб наблизитися до великого письменника, і Коцюбинський, і Хоткевич, і Гнатюк, навіть одного разу завітала до Франка Леся Українка по дорозі до Буркута на цілющі води.

Батько Станіслава довго не хотів розлучатися із своїм двором на Заріччі й сказав якось кутському панові Голомбі, який хотів купити в нього помістя: «Гаразд, за будинок ви мені заплатите, за пляц теж, але скільки дасте за шум Черемошу?» Однак таки спокусився на рунгурські заробітки, покинув Криворівню, а я, мої шановні гості, — зітхнув Вінценз, — і донині літаю думкою до мольфара Миколи Потяка, до фудульної Параски Харючки, яка носила Франкові на Писаний Камінь молоко у збанку, а він говорив, ласо поглядаючи на звабливу молодичку: «Яка ж ви, Парасочко, файна!» І теж не