Читати книгу - "Далекий простір"

– Габре, дорогий! – Вона стала біля нього на коліна, прихилила до себе його голову. – Тільки ти не лякайся. Я тебе дуже люблю і хочу, щоб ти повернувся до мене таким, яким я тебе знала. Ти мій «най-най». Найдорожчий. Це маячня, це лише марення.

– Звідки ти взяла це слово? – він спробував звільнитися від її рук. – Хто тобі це навіяв, що у мене маячня?

– Габре, хороший мій. Ти перевтомився, я знаю. Все буде добре, ось побачиш. Тільки не лякайся. Я буду ходити до тебе.

Габр смикнувся і підвівся: на відстані двох метрів від нього знаходилися ще якісь люди. Вони повільно наближалися. Відступивши крок назад, він швидко зірвав обидві прокладки.

У залізобетонному бункері, зі стелі якого звисали якісь дроти, за метр від нього на колінах біля стільця стояло кошлате створіння, а у дверях, освітлені зі спини, застигли фігури в ковпаках, в кожного в руці по приладу.

– Габре! – закричала, ніби сама собі, втупившись поглядом у підлогу, кошлата істота. – Вони допоможуть тобі, чуєш! Ти будеш здоровий, я знаю! Тобі треба лікуватися, Габре! Тебе вилікують, вони пообіцяли!

Фігури, виставивши вперед прилади з антенами й опустивши голови, наближалися до нього. Габр стрибнув на стіл. Той, хто йшов попереду, зупинився і довго шукав Габра, направляючи прилад у всі боки.

– Молодий чоловіче, – мовив він нарешті з-під свого ковпака, – будьте розсудливі. Ми насправді хочемо вам добра.

– Ви чудовиська! – закричав раптом, не витримавши, видаючи себе, Габр. – Ви не бачите себе. Ви всі сліпі, всі сліпі! Світ сліпців! Ненавиджу!

– Він у кутку, – скомандував передній. – Тільки в’язати обережно.

– Обережніше, обережніше, – заголосила Ліоз. – Він добрий, чуєте? Ви обіцяли мені.

– Заспокойтеся, – сказав передній. – Чого ви хвилюєтеся? Бувають марення і страшніші.

Двоє, ліворуч і праворуч, метнулися до Габра, виставивши вперед руки. Габр притиснувся до стіни – руки нишпорили в повітрі, намагаючись його знайти.

Коли його виносили, кошлата сіра істота бігла поруч, здавлено примовляючи:

– Я завтра прийду до тебе, чуєш? Все минеться в тебе, я вірю. Все буде гаразд, Габре. Вони тобі допоможуть. Мені сказали, що через півроку ти будеш такий, як був. Я так хочу, щоб ми були щасливі. Я буду думати про тебе, Габре!

Коли його підносили до чорного ящика екстреної допомоги, хтось у темному ковпаку вийшов із кабіни і один з носіїв доповів:

– Хворий госпіталізований. При взятті чинив опір.

– У бокс-камеру, – відповів чоловік у чорному. – Біцефрасол і заспокоювач Зобра.

Із «Програми партії зрячих»

«Ми, колишні зрячі, урочисто заявляємо: кожен із нас віддасть життя в боротьбі з гнобителями волі. Ми, що бачили істину, не можемо жити в суспільстві, заснованому на брехні. Кожен сліпий – наш ворог, бо він є шестірня системи, через яку система діє і в якій існує. Система існує в тих, хто її складає.

Поняття «невинності» не може застосовуватися до тих, хто творить зло, не відаючи про нього. Можна не бачити світла, але не можна самовпевнено стверджувати, що немає того, чого не бачиш.

Право на жорстокість подаровано нам тими, хто осліпив нас, які бачили світ; хто розтоптав істину, свідками якої є кожен із нас.

Хай живуть наші попередники! Далекий простір існує! Світ, який заперечує істину, мусить загинути!»

Диспансер (II)

– Ну, молодий чоловіче, як справи?

Габр насторожився. Він лежав, притиснутий чимось до кушетки, не в змозі поворухнутися.

– Я ваш лікар. І, якщо хочете, ваш друг.

Хтось підійшов, присів поруч.

– Я розумію ваше мовчання. Ви ображаєтесь. Ви тут всупереч вашій волі. Але повірте, ми керуємося найкращими намірами щодо вас.

– Що в мене на очах? – запитав Габр.

– Очні пломби.

– Потім мене відправлять у квадрат 4-Б?

– Який іще квадрат? Ні про які квадрати я не чув. А, власне, що вас так непокоїть? Ваші видіння більше не повторяться, ви швидко прийдете до тями.

– Я не хочу більше жити, – сказав Габр.

– Це ви зараз так говорите.

– Мені нема чого жити сліпим.

– Звідки ви набралися цих слів?

Габр мовчав.

– Отже, ви і далі вважаєте, що ваші видіння – реальність? Що ви бачите чудовиськ, жахливий світ і що це правда. А ми всі, цього не бачачи, живемо без цієї правди?

– Так, – відповів Габр.

– Ну, припустимо, це так, – лікар поклав йому руку на плече. – Припустимо, що ви насправді «бачите» реальність. Тепер скажіть: вона принесла вам щастя? Ви хотіли б, щоб усі люди навколо бачили страхіття? Навіщо ви хочете зруйнувати щастя мільйонів людей? А ви їх запитали, чи вони захотіли б проміняти затишок близького простору на жах вашої правди? Потрібна вона їм, ця ваша правда?

– Ви не лікар, – сказав Габр.

– Чому ж?

– Ви занадто розумні для лікаря.

– І хто ж я, по-вашому?

– Вас прислали із спецвідділу Міністерства.

– Це що за відділ? Уперше про нього чую.

Габр мовчав.

– Зрозумійте, – продовжив той, хто називав себе лікарем, – навіть якщо ваше, вибачте, маревне переконання правильне, воно тупикове. Людям, які живуть у Державному Об’єднанні, ні до чого ваша, як ви її називаєте, істина. По-перше, вона для них – порожні слова, бо вони не знають, про що ви говорите, ви ж самі визнаєте, що ви один такий сприймаєте «інший вимір», «іншу реальність», або як ви її там називаєте. Чи я приписую вам не ваші слова?

– Ні, – відповів Габр.

– Ось. А тепер, по-друге, уявіть собі, що всі мільйони жителів Державного Об’єднання починають, як і ви, сприймати вашу «іншу реальність». І що вони бачать? Я буду користуватися вашими словами: «чудовиськ», «жахливі каркаси», «звисають дроти», «бруд», «голі труби ліворуч, праворуч, над головою і під ногами». Я нічого не перекрутив?

– Ні, – промовив Габр.

– Ну, і як ви накажете після побаченого жити цим людям? Чи зможуть вони жити далі там, де жили? І так, як вони жили?

– Ні.

– От і я так думаю. Вони будуть відчувати такий самий жах, як і ви. От ви розказали про мегаполісні рівні, яких нібито існує безліч. Ось слова з вашого щоденника: «Коли я перехилився через бар’єр і подивився вниз, то побачив, що я вишу, я живу в повітрі, а піді мною, зменшуючись, множаться, закріплені на голих каркасах, інші естакади. І я не побачив кінця. І те саме було над моєю головою. І ліворуч, і праворуч. Самі лише труби, штанги та перекриття…» Адже це жахливо, те, що вам, як ви пишете, «побачилося».

– Звідки у вас мій щоденник? – сіпнувся Габр.

– Його нам дала ваша подруга. Вона взяла його з