Читати книгу - "Справа отамана Зеленого"

Фраза збила Артема з думки. Та він дуже швидко опанував себе:

— Я пояснив, чому в мене нема паспорта. Хтозна, на кого натрапиш. Перевірять документи, а там…

— Звати вас як?

Це прозвучало, ніби Гусик не чув і не записав прізвища відвідувача. Проте Артем уже нічому не дивувався й слухняно повторив:

— Шеремет моє прізвище. Ми з дружиною Лідією жили в її брата, на Межигірській. Тобто зараз вулиця імені Переця.

— Перевіримо, — кивнув слідчий, зробивши ще якийсь запис, а тоді, трохи подавшись уперед, відрубав: — Ви чого прийшли в чека, товаришу Шеремете?

— Мене послали до вас. Саме до вас, товаришу Гусику.

— Хто?

— Тепер це не має значення, — Артем поклав собі, що більше не дасть збити себе з пантелику. — Я довго пробирався назад до Києва. Коли нарешті повернувся, дізнався про те, що мою дружину, Лідію, заарештовано. Її затримали просто на вулиці, і я переконаний: це непорозуміння. Вона… ми з нею цілком лояльні до влади люди. У політику не мішаємося…

— Це ви вже говорили.

— Так, говорив. Товаришу Гусику, дружинин брат оббивав пороги всюди, де тільки можна. Дізнався, що мою дружину доправили сюди. А я своєю чергою з'ясував, що її справою опікуєтеся ви. Хоч справа звучить якось так кримінально… Словом, товаришу Гусику, я прийшов просити за свою дружину. Якщо її справа таки у вас.

Слідчий не поспішав з відповіддю.

Шеремет спокійно, мовби навіть звично, вийняв із кишені пакунок і поклав перед слідчим.

Той не здивувався, не поцікавився, що там. Підсунув ближче, розгорнув. Перебрав коштовності пальцями, золоту брошку спробував на зуб, потім висунув шухляду і змахнув принесене туди. Артем помітив, що почасти вона вже була заповнена схожими речами. Добре розгледіти, чим саме, не вдалося: Гусик заштовхав шухляду в стіл.

Далі не квапився. Перечитав написане, знову висякався. Потім так само неквапливо підвівся, підійшов до підвіконня. Штор на вікнах не було, він трошки затримався, дивлячись поперед себе крізь шибку. Тоді підсунув до себе стосик старих, ще від царського режиму успадкованих тек із категоричним «Д?ло №__» і почав їх перебирати. Знайшовши потрібну теку, повернувся й поклав перед собою на стіл. Артем спробував був прочитати, що там написано, але чекіст, помітивши це, спершу затулив теку долонею, а тоді взагалі перевернув.

— Вас правильно поінформували, — прогугнявив знову. — Справу особи, яку ви називаєте своєю дружиною, веду я. Маю дуже багато таких справ. Роботи в нас, як бачите, хоч греблю гати. Думаю, ви можете забрати її.

Це прозвучало так буденно й несподівано. Шеремет навіть подумав: не буває такого, щоб усе складалося легко. Якщо варто лише знайти слідчого, назвати прізвище затриманої й людину тут — таки відпустять, чому ж тоді Миронові не вдалося цього зробити… Гаразд, розмова зі свояком ще попереду.

Артем завмер. Цієї миті він видавався собі рибалкою, який, зачувши посмик, підсікає рибу. Добре знав той засмак, бо, працюючи земським лікарем, не раз забавляв себе риболовлею. Любив на дозвіллі повудити карасиків, що їх смажили в сметані. Тож запитав обережно:

— Значить, вона вільна?

— Ви можете її забрати, — повторив Гусик. — Справа типова. Вона викрикувала контрреволюційні гасла. Самі розумієте, наша робота — розбиратися, хто міг її цього навчити. Ворогів народної влади тут досить багато.

— Діда не ворог! — палко вигукнув Шеремет. — Будь — хто, тільки не ворог! Я знаю, що сталося. Ваші військові теж не завжди пристойно поводяться на вулицях. Вона, як тепер кажуть, старорежимного хову. Не стрималася. До того ж її тато загинув. Ваші вбили.

Артем відразу пошкодував, що не стримався. Та, здається, слідчий поставився до почутого байдуже. Промовив, ніби визнаючи очевидне:

— Наші — це хто?

— Представники вашої влади, — Шеремет наважився трошки огризнутися. — Коли торік прийшли до Києва, то замість прихилити до себе населення вчинили різанину.

— Війна. Я не відповідаю за дії кожного бійця. Ваші наших теж не шкодують.

— А ваші — це хто?

Питання навмисно прозвучало влад думкам слідчого.

— Не треба тут гратися в слова, — сказав Гусик. — Коли так піде й далі, то незабаром довкола вже не буде ваших. Розумієте? Будуть або наші, або мертві. Ситуація кругом напружена, зважте на це, товаришу. А про дружину вашу… Я справді опікувався нею. До нас у чека не так часто приводять жінок, щоб я її не запам'ятав. Особа зухвала і смілива. Поважати таких треба.

— Дякую за комплімент. Мені, як чоловікові, приємно. Значить, я можу її забрати додому, так розумію?

— Можете. Навіть треба. Доведете, що справді її чоловік — і на здоров'я! — він на мить змовк, а тоді, обдумавши щось, додав: — Чи який інший близький родич — теж на здоров'я!

— Я не просто родич. Кажу ж вам: вона моя дружина. Тому ладен узяти її на поруки…

— Не треба, — Гусик виставив руку долонею вперед, зупиняючи праведний Шереметів порив. — Досить довести, що громадянка Шеремет Лідія Станіславівна — ваша законна жінка. Порядок такий. Це щоб ви знали.

Тепер Артем узяв невеличку паузу, що дібрати потрібні слова, а тоді промовив:

— Документів, як ви вже знаєте, я не маю. Не знаю, чим можна підтвердити наші з Лідією шлюбні стосунки. Це ж треба шукати відповідних записів у церковній книзі. Не думаю, що ви захочете бачити священика, який повінчав нас.

— Радянську владу попи не обходять, — відтяв слідчий. — Узагалі, товаришу, ви тут верзете всякі дурниці. А я чомусь вас слухаю. Поки не підтвердите, ваша дружина, — чи хто там вона вам, — залишиться тут. Такі правила.

Пружина всередині Артема, здавалося, от — от розпростається. Він тримався з останніх сил і відчував це.

— Розумієте, шановний, я не зможу надати вам сьогодні чи найближчим часом свідоцтва про реєстрацію нашого шлюбу, скріпленого печатками єпархії та місцевого правління. Я навіть не знаю, де можуть бути ці документи. Якщо вам потрібні свідки, які підтвердять наші подружні стосунки… Хоч усе неправильно… Ідіотизм якийсь…

Гусик примружився, і це не віщувало Шереметові нічого втішного.

— Вважаєте владу робітників та селян, народну, радянську владу, ідіотизмом?

— Такого я не казав.

— Ви назвали порядок, що його запровадила наша влада, ідіотизмом. Значить, маєте її всю за ідіотів.

Терпець урвався. Артем уже хотів був пошкодувати, що бовкнув зайве, та зірвався.

— Ви хто, шановний? Робітник чи селянин?

Брови слідчого зсунулися ще ближче. Губи щільно стислися в одну невблаганну лінію.

— Так. Не хочемо по — хорошому. Отакі розмови пішли в нас, громадянине.

— Я хочу забрати свою дружину додому, — Шеремет намагався не слухати