Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

Від хижки це було зовсім близенько, і мені все здавалося, ніби йде мій батько, але я все-таки заховав човен. Тоді визирнув з-за кущів, бачу: батько вже спустився до річки по стежині й цілиться із рушниці в якогось птаха. Отже, нічого не помітив.

Коли він підійшов, я саме старанно витягував вудку. Він мене трохи насварив за те, що я так довго соваюсь; але я йому збрехав, що звалився у воду, а тоді поки вибрався… Я так і знав — батько помітить, що я мокрий, як хлющ, і почне розпитувати. Ми зняли з вудок п’ятьох сомів і пішли додому.

Ми обидва натомились, тому лягли після сніданку поспати. Я почав обдумувати, як це мені віднадити вдову і батька, щоб мене не шукали. Це було б значно краще, ніж покладатися на щасливий випадок. Хіба встигнеш утекти далеко, поки вони не помітили, що тебе нема? Та й мало що може статись! Я довго не міг нічого придумати, а тоді батько встав на хвилинку, щоб напитися води, та й каже:

— Якщо хтось наступного разу буде тинятися біля будинку, розбуди мене, чув? Цей тип сюди не з добром приходив. Я його пристрілю. Якщо він ще раз прийде, ти мене розбуди, добре?

Він упав і знову заснув: але його слова підказали мені, що треба робити. Ну, думаю, тепер я так усе влаштую, що нікому й на гадку не спаде мене шукати.

Годині о дванадцятій ми піднялися й пішли на берег. Річка швидко піднімалася, і нею пливло багато різного дерева. Незабаром з’явилась частина плота — дев’ять колод, зв’язаних докупи. Ми взяли човна і підтягнули їх до берега. Потім пообідали. На місці батька кожен сидів би на річці цілий день, щоб наловити якомога більше колод, але він так не звик. Дев’ять колод за один раз було для нього саме досить; він почав збиратися до міста їх продавати. Мене він знову замкнув, узяв човна і десь о пів на четверту потягнув пліт на буксирі до міста. Я зметикував, що цієї ночі він додому не повернеться, тож зачекав, доки він від’їде подалі, потім витягнув пилку і знову почав пиляти колоду в стіні. Ще до того, як батько переправився на той берег, я вже вибрався на волю; човен разом із плотом здавався просто плямкою на воді десь дуже далеко.

Я взяв мішок кукурудзяного борошна і відніс його туди, де був захований мій човник, розгорнув гілля і поклав борошно, потім доправив туди ж грудинку, а тоді й сулію з віскі. Я забрав увесь цукор та каву і скільки знайшлося пороху і дробу; забрав пижі, забрав відро і фляжку з гарбуза, забрав черпак і жерстяну кружку, свою стару пилку, дві ковдри, казанок і чайник. Я поцупив і вудки, і сірники, і решту речей — усе, що коштувало бодай цент. Забрав усе дочиста. Мені потрібна була сокира, але ж іншої сокири, крім тієї, що лежала на дровах, не знайшлося, а я знав, що її треба лишити на місці. Я виніс рушницю, і тепер усе було готово.

Коли я щоразу пролазив у дірку і виносив речі, то добряче підрив стіну, тож сліди довелося засипати зверху землею, щоб не було видно, що там хтось порпався. Тоді я вставив випиляний кусок колоди на місце, підклав під нього два камінці, а один приткнув збоку, бо в цьому місці колода була вигнута і не зовсім доходила до землі. Кроків за п’ять від стіни, якщо не знати, що частина колоди випиляна, цього нізащо не помітиш, та ще й стіна задня — навряд чи хтось буде там вештатися і розглядати.

До самісінького човна я йшов по траві, щоб не залишати слідів. Якийсь час я стояв на березі й дивився, що робиться на річці. Усе було спокійно. Тоді я взяв рушницю й пішов у гущавину лісу — хотів підстрелити якусь пташку, а потім наштовхнувся на дике порося: у наших місцях свині швидко дичавіють, якщо випадково забіжать сюди з якоїсь лугової ферми. Я вбив це порося і поніс його до хижки.

Я взяв сокиру і зламав двері, причому намагався рубати їх якомога сильніше; приніс порося, підтягнув його ближче до столу, перерубав йому шию сокирою та поклав його на землю, щоб витекла кров (я кажу: «на землю», бо в хижці не було дощаної підлоги, а просто земля — дуже втрамбована долівка). Потім я взяв старий мішок, наклав у нього великих камінців, скільки міг донести, і потягнув його від убитого поросяти до дверей, а тоді лісом до річки й кинув у воду. Мішок пішов на дно, так що і сліду не лишилося. Якщо подивитись на землю, одразу впадало в очі, що тут щось тягнули. Мені страшенно захотілось, щоб усе це побачив Том Сойєр: я знав, що він такою справою зацікавиться і зможе вигадати прекрасне пояснення всім слідам. Щодо вигадок ніхто не зможе змагатися із Томом Сойєром.

Наостанок я висмикнув у себе жмут волосся, намочив сокиру в крові, приліпив волосся до леза і шпурнув «знаряддя вбивства» в куток. Потім узяв порося, загорнув його в куртку (щоб не капала кров), відніс подалі від хижки, вниз за течією, й кинув в річку. Тут мені спала на думку ще одна штука. Я витягнув із човника мішок із борошном і стару пилку й відніс їх у хижку. Поставив мішок туди, де він стояв раніше, і продер у ньому пилкою знизу дірку, бо ж ножів та виделок у нас не було, — батько, коли готував їсти, вправлявся одним лише складаним ножем. Тоді протягнув мішок кроків із сотню по траві та через верболіз на схід від хижки, де було мілке озеро миль зо п’ять завширшки, суцільно заросле очеретом, — качок під осінь там буває сила-силенна. З іншого боку з озера витікала заболочений струмок, який тягнувся на багато миль, — не знаю, куди, але в річку не впадав. Борошно сіялося всю дорогу, тому вийшла тоненька біла стежинка до самого озера. Я ще кинув там батьків точильний