Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вперті наші негнучі шиї добровільно впрягалися в золоте ярмо смирення й покірливості перед несхитністю й безмежністю влади нового слова, в якому гідність людська приносилася в жертву безкінечному могуттю божому. і вже ні крику незгоди, ні навіть потаємного сумніву в душі, бо хто скаже слово проти духа святого, не проститься тому ні в сьому віку, ні в будучому (Матфей, 12, 32). Надія тепер хіба що на мертвих, яких нова віра не спалює, як наша слов’янська, а зберігає для страшного суду або ж для того, щоб хоч вони кричали за нас, живих? Як в отій пісні давній:
А що ж то за чудо, за диво єсть —
Мертвії в землі закричали всі?
Та всі ті думки прийдуть згодом, тоді ж чи й думалося про що, окрім того, як швидше повернутися до Києва, побачити Назимку, в її широкій лляній сорочці, почути її притишений голос з подивом, сміхом, тривогою: «Сміянко? Сміянко!»
А я ж Миколай тепер, а не тільки Сміянко, і вже не Даждьбог, не Стрибог і Переплут у моїй душі і навіть не князівський Перун всесильний, а нова сила, висока, свята й урочиста, як небеса, — та дарма: все ж я давній Сміянко, і все давнє й звичне в мене: гійснага походів, кінський піт, знемога, але й молодість, для якої немає ні перепон, ні обмежень, все можливе, все приступне не тільки на землі, а навіть на самому небі! Гей-гей!
А де ж ти, Назимко?
Київ зустрічав нас і на Почайні, і на Боричевім узвозі, і на валах. Князь Володимир їхав на вороному коні під багряним чепраком, в багряних імператорських ношах випливала на київську гору нова наша княгиня, виставляючи проти лагідного сонця засмагле нещадиме лице і шию, обнизану, небаченими багряними й зеленими перлами, зміїнооко вдивляючись у своїх нових підданих, а за князем і княгинею виступала не дружина в залізі й доблесті, а сунулася золота щільна хмара ієреїв царгородських і корсунських, приголомшуючи прості душі киян пишнотою одіянь, неземним вогнем у поглядах, густим гудінням незбагненних повільних молитов, паморокою фіміамів, мирри і ладану.
Ще не відали ми тоді, що молитви повільні та життя — швидке. А коли б і відали?
Назимка мене не стрічала. Хоч як я вдивлявся в лиця тих, хто з доброї волі чи з примусу вітав князя, хоч як вигострював молоді свої очі, хоч як рвався душею до голосів, усміхів, тихих зітхань полегкості — Назимки не було. Може, соромилася? Гірко мені було, що не бачу тут Назимки, але й солодко від думки про чистоту її душі. На одних лише грищах були ми з нею на зелених травах біля Либеді, та ввійшла вона мені в серце навіки, ввійшла своєю холодною красою, недоторканістю, ніжною сором’язливістю. Була там у широкій лляній сорочці, пречисто білій і такій тонкій, що ніби й не прикривала її непокірливого молодого тіла, а ще більше увиразнювала. Віночок з білих квіток у волоссі, мов срібний вінець, і широкі срібні наручі на довгих рукавах сорочки. В розпал грищ вона зсунула наручі так, що рукави вивільнилися, і вже й не дівчина, а птиця, якій лиш змахнути крильми-рукавами — і злетить у небо, а може, русалка, яка пливе в сонні води, або лісова мавка, довкола якої сплітаються в многоверткому плясанні дерева, трави і ввесь білий світ, як оті безмежно довгі білі рукави Назимчиної сорочки.
Тоді я допитувався: «Чому ти Назимка?» — «Бо так назвали батько та мати!» — «А чом так назвали?» — «Хіба я знаю? Кажуть, везли мене малою до Києва, а над полями вітер закручував срібні серпанки сніговиці та такі ж холодні, чисті і гарні, що мати моя Горина вигукнула: „Оце ж — як моя донечка Назимка!“ Так я й стала Назимкою».
Назимка з матір’ю мали свій двір у Києві. Батько Назимчин, товариш мого брата Несміяна, втонув у Волзі при поході на булгар волзьких. Не втонув би, але отримав ворожу стрілу в шию, а вже тоді кінець чоловікові — чи він на воді, чи на суші. Звався Плютою, і коли б зостався тоді живий, ішов би тепер разом зо всіма нами у новій вірі, і дружина його Горина разом з донькою стрічали б його, а з ним Назимка стрічала б і мене також.
На Княжій Горі яріли проти сонця золотом і сріблом давні боги наші й боженята, над якими всіма великий Перун, як великий князь над киянами. Але не складали тепер треб Перунові і його меншим богам, не грали гуслі й сопілі, щоб не пробуджувати бісів, а гули ро-мейські варгани, і молитви стелилися так густо, аж ніби й міцнодубий Перун похитнувся, ніби від дикого вітру.
Не я ставив того Перуна і не брат мій Несміян, а от же так вийшло, що ми повинні були звалювати його й усіх, інших богів давніх, бо так звелів князь великий київський Володимир на догоду своїй княгині новій Анні, на догоду новому богові та його урочистим молитвам.
Молитви повільні, а суд скорий і неправий.
Володимир повелів звалити ідолів, одних порубати, інших попалити, Перуна ж прив’язати до кінського хвоста і волочити його згори Боричевим узвозом до Ручая, а на всім тім путі приставив дванадцять мужів колотити його жезлами. Коли волокли Перуна по Ручаю до Дніпра, оплакували його кияни, які ще не знали нового бога, а може, й не хотіли знати. Перун поплив униз по Дніпру, а берегом послано кінних і піших, щоб бігли слідом і відштовхували бога від берега, поки й випливе в степи, може, й до самого моря. До гирла Либеді бігла за Перуном сама дружина княжа і мій брат Несміян, а я вів за ними коней і бачив, як кияни, плачучи і здіймаючи руки до неба, благали свого нещасного бога: «Видибай! Видибай!» і де він дотикався берега, там для них вже й найбільші святощі, та тут набігали дружинники княжі з пакіллям, відпихали Перуна, викрикуючи «Гей-гоп! Гей-гоп!», і бог плив за водою далі й далі, та коли б же то тільки бог поплив тоді за водою… Бо як попливло, як попливло, то й досі пливе й не спливає…
За Стугною і за Россю печеніги покрадьки стежили за княжими посланцями, що бігли слідом за Перуном, дивувалися незбагненній затятості цих, здавалося б, лагідних людей, що з такою несамовитістю топтали бога, якому ще вчора поклонялися.
Ми ж не мали
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тисячолітній Миколай», після закриття браузера.