Читати книгу - "Second life (Друге життя)"

Згадуючи типові проекти старих київських будинків, він припустив, що десь тут, по ідеї, має бути чорний хід. Артем роззирнувся. Справді, за поворотом коридору помітив великі масивні двері.

Артем прочинив їх і відчув прохолоду. Відчув швидше не фізично, а ментально. Бо завжди, коли він виходив на «задні» сходи, його обгортав прохолодний морок, здавлював своїми бридкими холодними лапами страх, точніше, не страх, а так собі, страшок.

Скільки разів у дитинстві йому доводилося, затамувавши подих, збігати вниз із сміттєвим

відром, перескакуючи через дві сходинки, а потім так само летіти нагору!

Це завжди була моторошна процедура. Здавалося, що от-от привідчиняться якісь із двері і звідтіля вилізе «чорна рука» або виїде «жовтий гроб на колесиках», знаменитий персонаж міського дитячого фольклору.

Тепер страшно не було. Не було і моторошно. Все найстрашніше вже сталося: він помер. Помер у свої тридцять три роки. В порівнянні з цим фактом і гроб на колесиках, і чорна рука знецінилися.

А шкода. Хотілося ще раз відчути той страх. Хотілося ще раз побути в тій шкурі. В людській шкурі.

Ось і закінчилися сходи, й Артем прочинив важкі двері і вийшов у двір.

…В очі яскраво сяйнуло сонце, і він знову примружився.

— Ну як? — почув він знайомий голос.

— Та так, нічого, — відповів Артем.

Очі його ніяк не могли призвичаїтися до світла. Він, здавалося, осліп.

— Ходімо, — сказав Серафим.

— Я нічого не бачу!

— Не переживай. Тут таке буває.

Артем рушив.

Іти було дуже легко. І було зовсім не страшно впасти, бо практично він наче плив повітрям.

— Куди ми йдемо? — спитав Артем, крізь примружене око спостерігаючи за Серафимом, що неначе був облитий сонячним промінням.

— Просто гуляємо, — спокійно пояснив той. — Обережно, дивися під ноги! — розсміявся він, знаючи, як Артему важко розглядати навколишній світ крізь щілинку ледь розплющеного ока.

— Де ми?

— На «стройці»!

Справді, під ногами були якісь бетонні уламки, з яких стирчав дріт, розкришена цегла. Треба було через усе це переступати. Скільки таких будівельних майданчиків під назвою «стройка» Артем облазив хлопчиськом!

Очі потроху звикли до світла, і він побачив, як Серафим легко перескакує, неначе перелітає, то з купи будівельного сміття на бетономішалку, то з неї на купу побитої цегли. Він явно приколювався, адже можна було цілком обійтися без перестрибувань, а обережно йти, як Артем.

— Що ти робиш? — спитав Артем у нього.

— Та так, граюся…

— Подобається?

— А чому б і ні?

— А що тут прикольного — блукати по стройці?

— Ти нічого не розумієш. Це у тебе стройка, А в інших — інше. Я ж пояснював тобі, що кожен за своє життя спроектував собі «той світ», свій потойбічний світ, друге життя, second life. У кожного він інакший. Саме тому я досі не вмер з нудьги. — Серафим розсміявся з явного оксюморона щодо власної смерті, адже Серафими безсмертні.

Артем не помітив двозначності його останніх слів, не звернув уваги на Серафимів жарт. Він думав про своє:

— Тобто ти — це щось подібне до Головного адміністратора веб-сайту «Second life», який має ключик до всіх віртуальних просторів усіх юзерів?

— Ну, не до всіх, а лише до тих, які в моєму списку…

— І як тобі це? — спитав Артем.

— Не знаю, я не замислювався. Це моє життя.

— Друге життя? — запитав Артем те, що вже давно намірявся запитати.

Йому було цікаво, чи Серафими такі, як він, тобто зроблені з того самого тіста, що й люди? Отже, чи був Серафим колись звичайною людиною, такою, як і Артем, чи Бог створив його як окремішню касту?

Серафим лукаво глянув на нього і у відповідь лише усміхнувся.

Тим часом вони спустилися в котлован, виритий для чергового багатоповерхового будинку. В котловані було вже вкопано стовпчики для фундаменту, однак вони стояли в воді. Як завжди, інженери, не маючи мапи підземних вод Києва, зробили неправильні розрахунки.

Серафим з Артемом пересувалися з одного кінця котловану до іншого, перестрибуючи зі стовпчика на стовпчик, як колись у дитинстві Артем з Мариною.

Саме з таких котлованів, а практично з неохайних грязьових ям, виростали багатоповерхівки, які здавалися людям фантастично красивими. Щось на зразок Летючих Кораблів.

І лише згодом, через десятки років, ці красені ставали холодними потворами із запльованими під’їздами, загидженими сходовими клітками, смердючими сміттєпроводами. Ugly and disgusting.[38]

«Може, і мої девелоперські проекти з часом стануть ugly and disgusting, здаватимуться такими самими потворами, як і „многоетажки“, побудовані в радянські часи», — розмірковував Артем, перескакуючи за Серафимом з одного стовпчика на другий, як колись за Мариною.

І ось вони опинились на протилежному боці котловану. Треба було вибиратися нагору тими грузькими стінками ями. Це було найтяжче. В дитинстві бувало, що вони з Мариною дерлися нагору, ковзаючи ногами по слизькій глинистій землі, чіпляючись за коріння, потім на півшляху зривалися і сповзали разом із шматком грязюки вниз, у те котлованяче озеро. Потім хтось один, найчастіше Артем, вилазив першим нагору і витягував іншого, тобто Марину, за руку. Вони прибігали додому брудні й довго відмивалися, намагаючись замаскувати сліди злочину, однак сховатись у тій комунальній дійсності було неможливо. Обов’язково лишалися знаки: на сходах, на мокрій дірявій ганчірці перед дверима для витирання ніг, у ванні, де вони милися, на одязі, який вони намагалися запрати. І завжди ввечері вони отримували «наганяй» від батьків і бабусь, а коли їх питали, що вони в тому котловані «загубили», то самі собі дивувалися: і що може бути привабливого в тій глибокій брудній ямі?

Ще на тиждень їм вистачало батьківського прочухана, щоб обходити котлован десятою дорогою, але потім він знову починав їх притягувати, як магнітом. Артем з Мариною кружляли довкола нього, поки хтось із них (найчастіше Марина) не спокушав:

— Давай?

На це хотілося відповісти запитанням: «А що нам за це буде?» — однак страх осоромитися перед Мариною був сильнішим, аніж страх перед батьками.

І вони, взявшись за руки, з’їжджали на ногах униз, у глибоку яму, до дивного штучного грузького озерця.

Лише тепер, рухаючись за Серафимом, Артем нарешті зрозумів: для них із Мариною це був шанс потрапити в майже потойбічний світ, в майже підземний світ, в існування якого вони, звичайно, не вірили, оскільки виростали в атеїстичному суспільстві, однак у який їм дуже хотілося вірити.

Серафим якийсь час вивчав «стінку» котловану, потім спритно схопився за корінь, що стирчав із неї, і, обіпершись правою ногою на камінчик, пружно викинув