Читати книгу - "Одинадцять хвилин"

Одного дня, в далекому майбутньому, я куплю квитка й зможу повернутися до Бразилії, одружитися з хазяїном крамниці одягу й вислухати ущипливі коментарі подруг, які ніколи не наражали себе на ризик, а тому вміють лише зловтішатися з поразки інших. Ні, ні, так повернутися я не *зможу; ліпше я викинуся з літака, коли він летітиме над океаном.

Та оскільки вікна літака не відкриваються (до речі, це для мене стало великою несподіванкою; це так тяжко — не мати змоги подихати свіжим повітрям!), то я помру тут. Але перш ніж померти, я хочу ще поборотися за життя. Якщо я змогла покинути свою країну сама-одна, то я зможу податись куди захочу.

* * *

Наступного дня вона в першу чергу записалася на вранішні курси французької мови, де зустрілася з людьми найрозмаїтіших вірувань, релігій та віку, чоловіками в різнобарвному одязі, часто з золотими нитями, вплетеними в рукав, жінок, чиї обличчя були постійно закриті вуаллю, дітьми, які вивчали мову значно швидше, ніж дорослі, хоча мало б бути якраз навпаки, адже дорослі мають значно більший досвід, ніж діти. Вона була горда довідатися, що всі знали її країну, карнавал, самбу, футбол і найславетнішого в усьому світі чоловіка, якого звали Пеле. Спочатку вона щиро хотіла допомогти їм і намагалася поправити їхню вимову (його звуть Пелй! Пелййй!), але незабаром відмовилася від свого наміру, тим більше, що її теж чомусь називали Марі, а не Марія. Неможливо відучити чужоземців від цієї дурної звички — обов’язково перекручувати всі імена й бути абсолютно переконаними, що вони вимовляють їх правильно.

Пополудні, щоб попрактикуватися в мові, вона здійснила свою першу прогулянку в цьому місті з двома назвами, знайшла й купила неймовірно смачний шоколад, купила сиру, якого їй ніколи не доводилося куштувати, бачила величезний фонтан посеред озера, бачила сніг, по якому не доводилося ступати жодному з жителів її міста, бачила лелек, ресторани з каміном (хоча вона не заходила в жоден, вона бачила вогонь, який там палахкотів, і це давало їй приємне відчуття втіхи). Вона також із подивом відзначила, що не всі вивіски рекламували годинники, там були також вивіски банків — хоча до неї так і не дійшло, навіщо тут стільки банків, адже жителів тут було не так і багато, до того ж вона рідко бачила, щоби хтось заходив до цих агенцій, але вирішила не розпитувати нічого.

Після того як вона три місяці цілком віддавалася своїй роботі, її бразильська кров — хтива й сексуальна, як вважають у всьому світі, — зашумувала, й вона закохалася в араба, що вивчав французьку мову на тих самих курсах. Ця пригода тривала протягом трьох тижнів, у кінці яких вона вирішила відкласти всі справи й піднятися на гору, неподалік Женеви. Коли наступного вечора вона з’явилася на роботу, Роже наказав їй зайти до його кабінету.

Як тільки вона переступила через поріг, її негайно було звільнено, щоб не подавала поганого прикладу іншим дівчатам, що там працювали. Роже, в істеричному гніві, сказав, що вже не раз терпів такі розчарування, що бразильським жінкам довіряти не можна (о Боже, що за манія — все узагальнювати!). Вона стала запевняти його, що вчора просто захворіла, що в неї була гарячка через різницю температур, проте Роже їй не повірив, він сказав, що знов поїде до Бразилії шукати їй заміну і що ліпше буде організувати музичне шоу з югославськими танцівницями, які набагато гарніші й набагато відповідальніші.

Марія, хоч і була ще дуже молода, проте зовсім дурною себе не вважала й не хотіла здатися так відразу, а надто після того, як її арабський коханець сказав їй, що у Швейцарії закони, які регулюють трудові відносини, є дуже суворими, й вона може заявити, що її використовували для рабської праці, оскільки кабаре залишало собі більшу частину її платні.

Вона знову прийшла в кабінет Роже, цього разу розмовляючи досить зрозумілою французькою мовою, у словнику якої було й слово «адвокат». Вона вийшла звідти, після того як вислухала чимало лайки й отримала п’ять тисяч доларів відступного — суму грошей, про яку вона досі навіть мріяти не могла, — і все це стало можливим, коли вона промовила магічне слово «адвокат». Тепер вона матиме змогу вільно кохатися зі своїм арабом, купити подарунки, зробити кілька фотографій на тлі снігу й повернутися додому з перемогою, про яку стільки мріяла.

Але перше, що вона зробила, це зателефонувала одній із материних сусідок, сказала їй, що цілком щаслива, що робить успішну кар’єру і що її родина не має причин переживати за неї. Після чого, позаяк вона повинна була в короткий термін виселитися з пансіону, у якому найняв для неї квартиру Роже, їй лишалося тільки піти до араба, присягнутися йому у вічному коханні, навернутися на його віру й одружитися з ним — навіть якщо для цього доведеться обмотати собі голову отією чудернацькою хусткою. Зрештою, усім відомо, що араби дуже багаті, а чого їй ще треба?

Але на той час араб уже був десь дуже далеко, — можливо, в Аравії, країні, про яку Марія нічого не знала, — і в глибині душі вона тільки подякувала за це Діві Марії, бо тепер відпала необхідність зраджувати свою віру. Марія вже навчилася цілком стерпно розмовляти по-французькому, вона мала гроші на зворотний квиток, мала дозвіл на працю, що кваліфікував її як «танцівницю самби», мала візу, яка ще не втратила чинності, на постійне проживання у цій країні, і, знаючи, що в крайньому випадку завжди зможе вийти заміж за хазяїна крамниці одягу, вона вирішила зайнятися тим, на що вона, як вона знала, була спроможна: заробляти гроші своєю красою.

Ще в Бразилії вона прочитала книжку про одного пастуха, який у пошуках свого скарбу зустрічається з багатьма труднощами, і саме ці труднощі допомагають йому домогтися того, чого він прагне: Це був і її випадок. Вона тепер цілком усвідомлювала, що її було звільнено для того, щоб вона могла віддатися своєму справжньому покликанню — бути моделлю та манекенницею.

Вона винайняла маленьку квартирку (в якій не було телевізора, бо їй треба було бути максимально ощадливою, доки вона справді не стане заробляти багато грошей) і з наступного дня стала ходити по агенціях. Повсюди їй казали, щоб вона залишила свої