Читати книгу - "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"

А що він одчиняв їх таким способом, то двері вже широко відхилилися, а його самого ще не було видно. Він мусив спочатку повільно й дуже обережно обернутися навколо стулки дверей, коли не хотів, ледь переступивши поріг, упасти на спину. Зробити це Ґреґорові було дуже важко, тож він навіть не глянув ні на кого, бо не мав коли, аж раптом почув, як повірений голосно охнув, ніби вітер прошумів, а тепер уже й побачив, що той — він стояв найближче до дверей — затулив долонею роззявленого рота і помалу почав відступати, наче його відтягла якась невидима, нездоланна сила. Мати — вона, незважаючи на присутність повіреного, була розпатлана, незачесана ще з ночі — спершу склала руки і глянула на батька, а тоді ступила два кроки до Ґреґора й опустилася додолу посеред своїх широких спідниць, сховавши обличчя на грудях. Батько з ворожим виразом обличчя стиснув кулаки, наче хотів заштовхати Ґреґора назад до кімнати, потім затулив очі руками й заплакав, аж йому затрусилися могутні груди.

Ґреґор не зайшов до вітальні, а сперся на ту стулку дверей, що не відчинялася, — видно було тільки половину його тіла та схилену набік голову, коли він зазирав до батьків та повіреного. Тим часом стало набагато видніше; по той бік вулиці вже чітко вимальовувався довжелезний темно-сірий будинок — то була лікарня — з ніби прорубаними одноманітними вікнами по фронтоні; дощ не перестав, але порідшав і падав тепер великими краплями, які можна було розгледіти кожну зокрема. Стіл у вітальні був весь заставлений посудом, бо для батька сніданок важив набагато більше, ніж обід або вечеря; читаючи газети, він розтягував його на цілі години. Якраз навпроти дверей висів Ґреґорів знімок з часів його військової служби; він був у формі лейтенанта, руку тримав на держаку шпаги і безтурботно усміхався, вимагаючи поваги до своєї постави і мундира. Двері до передпокою стояли відчинені, сінешні теж, і з вітальні було видно помісток перед ними й початок сходів, що завертали вбік.

— Ну, — мовив Ґреґор, певне, усвідомивши, що він єдиний зберіг тут спокій, — я зараз же одягнуся, запакую зразки і їду. Ви ж хочете… хочете, щоб я їхав? Ну, пане повірений, ви тепер бачите, що я не впертий і люблю працювати: обтяжливо бути щодня в дорозі, але я без цього не міг би жити. Куди ж ви, пане повірений? До фірми? Ви розповісте все, як воно є? Людина часом буває неспроможна працювати, але ж тоді саме й пора згадати про її колишні успіхи й подумати, що коли все минеться, вона, напевне, працюватиме ще старанніше й самовідданіше. Я ж так багато завдячую панові шефові, ви самі добре знаєте. До того ж я повинен піклуватися про батьків і сестру. Мені скрутно, та якось я викручусь. Але не завдавайте мені ще більше прикрості, ніж я вже маю. Підтримайте мене перед шефом! Комівояжерів не люблять, я знаю. Гадають, що вони дістають скажені гроші і майже нічого не роблять. Зараз не час обмірковувати, чому склалася така думка. Але ж ви, пане повірений, краще знаєте обставини, ніж решта службовців, та й навіть, між нами кажучи, краще, ніж сам пан шеф, бо він, як господар підприємства, всьому повірить, хоч що набалакай на працівника. Ви також дуже добре знаєте, що комівояжер, майже цілий рік перебуваючи поза фірмою, легко може стати жертвою наклепів, випадковостей і безпідставних звинувачень, від яких не здатен боронитися, бо здебільшого й гадки про них не має і аж тоді, як повертається, виснажений, зі своєї подорожі додому, відчуває на собі їхні тяжкі наслідки, не знаючи вже причини. Пане повірений, не йдіть, не сказавши мені жодного слова, яке б свідчило, що ви хоч трохи згодні зі мною!

Але повірений з першими Ґреґоровими словами повернувся і почав боком відступати, озираючись на Ґреґора через плече і витягнувши губи. Поки Ґреґор говорив, він ані миті не стояв на місці, а весь час пильно дивився на Ґреґора і брався до дверей, але так помалу, ніби мав якусь таємну заборону залишати кімнату. Ось він досяг передпокою і останній крок з кімнати ступив з таким раптовим поспіхом, наче під ним горіла земля. У передпокої він простяг праву руку до сходів, немов чекав звідти для себе якогось надприродного порятунку.

Ґреґор розумів, що нізащо не повинен відпустити повіреного в такому настрої, якщо не хоче поставити під загрозу своє становище у фірмі. Батьки цього добре не розуміли, у них уже давно склалася думка, що Ґреґор оснувався там на ціле життя, а крім того, мали тепер такий клопіт, що не здатні були тверезо міркувати. А Ґреґор якраз міркував тверезо. Повіреного треба втримати, заспокоїти, переконати і врешті перемогти; адже від нього залежить майбутнє Ґреґора та його родини! Хоч би сестра була вдома! Сестра розумна; вона вже плакала, як Ґреґор ще тихо лежав горілиць у ліжку. Повірений такий дамський підлесник, що дався б умовити себе. Вона б зачинила сінешні двері, розвіяла б його страх. Але ж сестри не було, і Ґреґорові доводилось діяти самому. І, не подумавши про те, що він не знає, чи здатен тепер ходити, чи ні, і що, можливо, ба навіть цілком певно, його слів знову ніхто не зрозуміє, він пустив одвірка, кинувся в двері, наміряючись наздогнати повіреного, що вже на сходах кумедно вчепився обома руками в поруччя, проте, марно шукаючи опори, зойкнув і впав на всі свої лапки. І як торкнувся ними до підлоги, то вперше за цілий ранок відчув, що його тілові зручно; лапки мали під собою тверду опору; Ґреґор з радістю помітив, що вони дуже добре його слухаються, навіть ладні нести, куди він бажає, і вже подумав, що всім його мукам скоро настане край. Але тієї миті, коли Ґреґор, ще не оговтавшись після падіння, ліг на підлозі недалеко від матері, якраз навпроти неї, мати, що досі сиділа знічена, поринувши у своє горе, враз схопилася, простягла руки, розчепірила пальці й закричала:

— Рятуйте,