Читати книгу - "Малюк"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Хм… — озвався Вандерхузе з великим сумнівом. — Чи не надто все це категорично, як ви гадаєте, Геннадію? Бо ж якщо дотримуватися цього самого акту про розтин, проти якого ви не заперечуєте, бідолашна була би просто не в змозі доповзти до кесона.
— Але ж вона там опинилася, — холодно відрубав Комов.
— Але ж саме ця обставина… — проникливо почав Вандерхузе, притуляючи руки до грудей.
— Послухайте, Якове, — промовив Комов. — Ніхто не знає, на що здатна людина в критичних умовах. І особливо жінка. Пригадайте історію Марти Прістлі. Пригадайте історію Колісниченко. І взагалі пригадайте історію, Якове.
Настала мовчанка. Вандерхузе сидів з нещасним виглядом і безжально смикав себе за бакенбарди.
— А мене якраз не дивує те, що вона опинилась у кесоні, — подала голос Майка. — Я іншого не можу зрозуміти. Чому він стер бортжурнал? Адже був удар, людина помирає…
— Ну це якраз… — невпевнено почав Вандерхузе. — Це може бути. Агонія, обмацував руками пульт, зачепив ключ…
— Питання про бортжурнал, — заявив Комов, — винесене до розділу фактів особливого значення. Особисто я вважаю, що ця загадка ніколи не буде розгадана… Втім, якщо це загадка, а не випадковий збіг обставин. Продовжуємо. — Він швидко перебрав розкидані перед ним аркуші. — Власне, у мене, здається, більше нема зауважень. Земна мікрофлора і мікрофауна, очевидно, загинули, їхніх слідів, принаймні, немає… Так… Особисті папери. Розбирати їх — справа не наша, крім того, вони в такому стані, що ми можемо лише зашкодити. Завтра я їх законсервую і привезу сюди… Так! Попов, тут є дещо по вашій частині. Вам відоме кібернетичне обладнання кораблів типу «Пелікан»?
— Так, звичайно, — сказав я, швидко відсовуючи тарілку.
— Будьте ласкаві, — він перекинув мені аркуш паперу, — ось список усіх виявлених кібермеханізмів. Перевірте, чи все там на місці.
Я узяв список. Усі вичікувально дивилися на мене.
— Так, — промовив я, — мабуть, усе на місці. Навіть ініціаторні розвідники на місці, зазвичай їх завжди некомплект… А ось цього я не розумію. Що таке: «Ремонтний робот, переобладнаний у швейне обладнання»?
— Якове, поясніть, — розпорядився Комов.
Вандерхузе задер голову та випнув щелепу.
— Розумієш, Стасю, — ніби у задумі промовив він. — Тут важко щось пояснити. Просто ремонтний кібер, перетворений у швейне обладнання. На обладнання, яке шиє, розумієш? У когось із них, мабуть, у жінки, було дещо незвичне хобі.
— Он воно що, — вигукнув я, здивувавшись. — Але це точно — ремонтний кібер?
— Безумовно, — впевнено відповів Вандерхузе.
— Тоді тут повний комплект, — сказав я, повертаючи Комову список. — Просто напрочуд повний. Мабуть, вони жодного разу не висаджувались на важких планетах.
— Дякую, — сказав Комов. — Коли буде готовий чистовик висновку, я попрошу вас підписати розділ про витік уцілілої кібертехніки.
— Таж витоку немає, — заперечив я.
Комов не звернув на мене уваги, а Вандерхузе пояснив:
— Це просто назва розділу: «Витік уцілілої кібертехніки». Ти підпишеш, що витоку немає.
— Так… — промовив Комов, збираючи в папку розкидані аркуші. — Тепер я дуже прошу вас, Якове, дати всьому цьому остаточний лад, ми підпишемось, і вже сьогодні можна буде радирувати. А зараз, якщо ніхто не має додаткових міркувань, я піду.
Додаткових міркувань не було, і він пішов. Вандерхузе, важко зітхнувши, підвівся, зважив на долоні пачку аркушів висновку, подивився на нас, відкинув голову, і також пішов геть.
— Вандер явно невдоволений, — зазначив я, накладаючи на тарілку печеню.
— Я теж невдоволена, — кинула Майка. — Якось негідно все це вийшло. Я не вмію пояснити, може, це я по-дитячому, наївно… Але ж мусить-таки бути… Мусить же бути якась хвилина мовчання… А тут — раз-два, завертіли-закрутили колесо: розташування решток, витік кібертехніки, топографічні параметри… Тьху! Немов у школі на практичних заняттях…
Я цілком з нею погоджувався.
— Таж Комов нікому не дає рота розтулити! — продовжувала вона злісно. — Усе йому зрозуміло, все йому очевидно, а насправді не настільки все там зрозуміло. І з метеоритом незрозуміло, і особливо з цим бортжурналом. І не вірю я, що йому все зрозуміло! Мені здається, він щось замислив, і Вандер це також розуміє, тільки не знає, як його зачепити… а може, вважає, що це несуттєво…
— Може, це і справді несуттєво… — пробурмотів я невпевнено.
— А я й не кажу, що суттєво! — заперечила Майка. — Мені просто не подобається, як поводиться Комов. Не розумію я його. І взагалі він мені не подобається! Мені про нього всі вуха продзижчали, а я тепер ходжу і рахую дні, скільки мені з ним працювати залишилося… Поки житиму, з ним не працюватиму!
— Ну, не так уже й багато залишилося, — заспокійливо почав я, — всього-на-всього якихось там двадцять днів…
На тому і розійшлися. Майка пішла давати лад своїм вимірюванням і квартир’єрським крокам, а я пішов у рубку, де на мене чекав невеличкий сюрприз: Том повідомляв, що закладку фундаменту закінчено, і пропонував прийняти роботу. Я накинув доху і помчав на будмайданчик.
Сонце вже зайшло, сутінки погустішали. Дивні тут сутінки — темно-фіолетові, як розведене чорнило. Місяця нема, проте дуже багато північного сяйва, та ще й якого! Гігантські полотнища райдужного світла безшумно майорять над чорним океаном, згортаються і розгортаються, полощуться і тремтять, немов під вітром, переливаються білим, зеленим, рожевим і раптом миттєво згасають, залишивши в очах каламутні кольорові плями, а потім знову з’являються, і тоді зникають зорі, зникають сутінки, все навколо набуває неприродних, але найчистіших кольорів — туман над болотом стає червоно-синім, айсберг миготить у далині, наче бурштинова брила, а пляжем стрімко мчать зеленаві тіні.
Люто розтираючи замерзлі щоки та ніс, я оглядав у цьому дивному світлі готові фундаменти. Том, який невідступно супроводжував мене, послужливо повідомляв необхідні цифри, а коли сяйво згасало — не менш послужливо вмикав прожектори. І було тихо, як на цвинтарі, тільки порипував у мене під ногами замерзлий пісок. Потім я почув голоси: Майка і Вандерхузе вийшли подихати свіжим повітрям і помилуватись небесною виставою. Майці дуже подобалося північне сяйво — єдине, що їй подобалося на цій планеті. Я був далеченько від корабля, метрів за сто, і не бачив їх, але голоси чув доволі чітко. Втім, спочатку я слухав їх краєм вуха. Майка казала щось про ушкоджені верхівки дерев, а Вандерхузе гудів про ерозію бортової квазіорганіки — очевидно, вони знов обговорювали причини й обставини загибелі «Пелікана».
Було в їхній розмові щось дивне. Повторюю: спочатку я не дуже прислухався і тільки потім зрозумів, у чому справа. Вони розмовляли, немов не слухаючи одне одного. Наприклад, Вандерхузе казав: «Один планетарний двигун у них
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Малюк», після закриття браузера.