Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Сліди залишаються 📚 - Українською

Читати книгу - "Сліди залишаються"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сліди залишаються" автора Павло Вежинов. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 49
Перейти на сторінку:
у них Юлія.

— Я, я, я!

Більше від усіх кричала маленька Павлина.

— Царем буде Зоре, а ти, Павлинко, будеш відповідати їй. Згодні так?

Павлина насуплено погодилась. Діти змовились, потім підійшли до Зоре, яка урочисто поглядала, сидячи на своєму уявному троні, і низенько вклонилися. Павлина почала гру.

— Добрий день, царю! Щасливий твій день!…

— Що, що? — здивувалася Юлія. — Щасливий твій день?

— Авжеж! — тоненьким фальцетом відповіла Павлина.

— Не так, Павлинко, кажуть «щасливий царю!»

— Не хороше «царю щасливий»!
Павлинка збентежено глянула на своїх подружок.

— Чому ж не хороше?

— Тому що цар — поганий!

— Слухай, Павлинко, це ж гра така! Цей цар, може, був хорошим…

— А татусь каже, що всі царі погані, — впиралася Павлинка.

— Ну, гаразд, кажи як знаєш.

— Добрий день, царю, щасливий твій день!

— Добрий день, — відповіла тоненько Зоре, — Де ви були?

Вдома…

— А що робили?

Не кажучи ні слова більше, дівчатка почали мовчки потирати руки. Обличчя їхні були надзвичайно серйозні, наче вони виконували якусь дуже тяжку і важливу роботу.

Зоре глибоко замислилась.

— Місили тісто! — вигукнула вона з сяючим обличчям.

— Ні! Ні! Ні! — тріумфуючи, закричали Павлина і Вірка. — Не вгадала!

Зоре знову поринула в думки, її кругле личко зовсім розрум’янилось. Що це за диво?

— А-а-а, знаю! Душили кішку!

— Що-о? — здригнулась Юлія. — Що ти сказала?

— Душили кішку руками! — пояснила спокійно Зоре.

— Соромно! — щиро обурилась Юлія, потім суворо додала: — Як можуть, царю щасливий, хороші діти душити… кішку! Дивно, як це спало тобі на думку!

— А ти сама душила кішку? — поцікавилась Вірка.

— Душила, — призналась трохи збентежено Зоре.

— А кішка що?

— Кішка дряпала мене…

— Мало тобі перепало! — розгнівалась Юлія. — Слухай, царю щасливий, ми не такі, ніяких кішок ми не душимо! Щось інше робимо!

— Покажіть іще раз! — попросила, зітхаючи, Зоре.

Діти повторили гру.

— А-а, зрозуміла! — здогадалась, нарешті, Зорка. — Перете білизну!

Діти голосно засміялися, почали стрибати на місці.

— Вгадала! — серйозно відповіла Юлія. — Добре, хто тепер буде царем?

— Я! — вийшла вперед Павлина.

— Нехай раніше Вірка буде, потім ти!

— Ні, раніш буду я, а потім Вірка!

— Бачиш, яка ти неслухняна! — сказала з докором Юлія.

— Ай!

— Неслухняна ти, справді! Навіщо два дні тому ти кинула з вікна ключ однієї людини? Я знаю, мені все сказали!

Павлина сердито глянула на дітей.

— Нічого я не кидала, — сказала вона ображено. — Навіщо ти вигадуєш?

— Павлинко, не обманюй мене! Адже приходив до вас у гості один дядько, а ти взяла і закинула його ключ!

— Ні!

Юлія продовжувала розпитувати, але маленька Павлинка завзято заперечувала — ні і ні! Юлія замислилась.

— Слухай, Павлинко, якщо ти скажеш мені правду, я дам тобі… цукерку.

— Не кидала я ключа! — вже сердито заперечила Павлина.

— Добре, дам тобі… ляльку!

Дівчинка трохи здивовано і підозріло глянула на Юлію.

— Ганчір’яну ляльку?

— Ні, справжню…

Павлина зморщила маленького носика.

— Кинула дядькового ключа! — зітхаючи, сказала вона.

— Якого дядька?

— Того, що… кинула його ключа.

— А як він був одягнений?

— В одежу…

— В одежу, але в яку?

— В справжню одежу! — відповіла з досадою Павлинка. — А лялька має очі? Скляні вони?

— Скляні… А він не був часом у білому костюмі?

— У білому, — кивнула сміливо Павлинка.

— Він сам товстий, так?

— Еге ж, товстий, товстий, товстий!

— А ти куди кинула його ключа?

— В сміття кинула його.

— Як так у сміття? — з відчаєм зітхнула Юлія.

— У відро для сміття…

— Бачиш, ти й знову брешеш! Ти кинула його ключ крізь вікно! Я знаю все! Крізь вікно на задній дворик! Адже так?…

— Так, — уже смутно повторила Павлинка. — А ти коли даси мені ляльку?

— Обманює! — обізвалась жваво Вірка, — Як циганка, обманює заради тієї ляльки!

— Ай!

— Коли хочеш знати, всі ваші вікна дивляться на вулицю! Як же ти могла кинути ключ на задній дворик?

Павлина безпорадно закліпала очима.

— То я кинула ключ на вулицю…

Юлія з мовчазним докором вдивлялася в маленьку обманщицю.

— Слухай, Павлинко, якщо скажеш мені правду, дам тобі ляльку. Мені вона не потрібна! — гірко додала Юлія. — Я вже велика! Якщо ти кинула ключ, дам тобі ляльку і якщо не кинула — теж дам. Тільки скажи правду!

— Не кидала, Юлю, — відповіла щиро дівчинка. — Не кидала його ключа!

— І не бачила його?

— Ні… Юлія глибоко зітхнула.

— Слухай, Зоре, а чи не ти кинула ключ?
Зоре навіть витріщила очі від здивування…

— Хто, я-а-а кинула ключ? — спитала вона драматично тонким голосом.

— Авжеж, ти! Скажи, скажи правду!
Зоре глибоко замислилась.

— А ти другу ляльку маєш? — спитала вона, і чорні маслинки її очей наче блиснули.

У Юлії була й друга лялька, але їй здалося, що вже занадто жертвувати і нею.

— Я тебе заворожу, отож посмій не сказати правду! — погрозила вона з серйозним виразом на обличчі.

— Як заворожиш?

— От зараз побачиш!

Юлія плюнула в руку і глянула спідлоба на дівчинку.

— Якщо Зоре обманить мене, то хай очі її лопнуть, як оця булька, і полетять на всі чотири сторони!

Вона ударила долонею руба, слина розлетілася в усі боки.

Грізне заклинання закінчене. Дівчатка приголомшено дивилися на Юлію, личка їхні були злякані.

— Скажи тепер правду — кидала ти ключ крізь вікно чи не кидала?

— Не кидала, — ледве пробурмотіла Зоре.

— А приходив до вас товстий дядько у білому?

— Не приходив.

Вірка, яка досі мовчала, обізвалась:

— Юліє, до нас приходив такий дядько!
 — Справді? — здригнулася Юлія. — Коли?

— Днів… п’ять-шість тому.

Юлія пильно подивилася на дівчинку.

— А не було це два дні тому?

— Ні, ні, п’ять-шість днів тому! Прийшов до тата, посидів трошки і пішов.

— А ти кидала його ключ?

— Ні, не кидала нічого! — образилась Вірка. — Я й не сиділа біля них.

Юлія і сама розуміла — така спокійна, слухняна дівчинка, не була з тих, що можуть учинити якусь капость. Все ж вона докладно її розпитала. Зовнішній вигляд чоловіка повністю збігався з тим описом, який їй був даний Пешо і Веселином. Час так само збігався — прийшов у гості до них надвечір. Тільки день не збігався, і ясно було, що Вірка не кидала ключа. Закінчивши невинний розпит, Юлія знову почала гру, але їй вже не хотілося гратись, щось надто тягло її назад до міста. Так чи інакше, — вона була дуже задоволена, що так успішно виконала перше завдання, покладене на неї.

Юлія ледве дочекалася кінця прогулянки. В обід група дітей на чолі з тіткою Кларою вирушила додому. Юлія поспішила вперед і, як сподівалася, знайшла своїх друзів у схованці між кущами в скверику. Як тільки хлопці побачили її, вони посхоплювалися на рівні ноги і допитливо втупили в неї очі.

— Ну, вийшло щось? — спитав

1 ... 10 11 12 ... 49
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сліди залишаються», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сліди залишаються"