Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Сліди залишаються 📚 - Українською

Читати книгу - "Сліди залишаються"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сліди залишаються" автора Павло Вежинов. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 49
Перейти на сторінку:
байдужим голосом спитав Тороманов.

— Бачив вас, коли ви зайшли в будинок…

— Та і я, нехотя, підвів тебе… Адже я був у гостях в сусідньому будинку, їхня дівчинка кинула ключ.

— Як ти узнав моє прізвище?

— Спитав у людей, — відповів Пешо. — Мені сказали.

— Так, так… Браво, розумний хлопчик!… — вимовив Тороманов.

На цьому розмова скінчилася. Тороманов по-батьківському поплескав Пешо по тоненькій потилиці, підморгнув йому і зайшов у квартиру. Пешо, замислившись, почав спускатися по сходах.

Людина у білому поводилася настільки природно, її відповіді були такі розумні і переконливі, що Пешо справді відчув якийсь сумнів.

Внизу на вулиці його чекали товариші. Побачивши їхні зацікавлені очі, Пешо ще більше насупився. Що ж — треба розповісти їм усю правду! Він не пропустив жодної найменшої подробиці і наприкінці з прикрістю зробив висновок:

— Казав же я вам — нема чого повідомляти міліцію. Люди просто посміялися б з нас!

Коста і Веселин пригнічено мовчали. Першим спробував поліпшити настрій Веселин.

— Що б ти не казав, — пробурмотів він, — залишається певним одне — той ключ не від його квартири!

— Ну, і що ж з того?

— Як що? То це, по-твоєму, не підозріло? Замість того, щоб сказати тобі правду, він знов обдурив! Цей чоловік на кожному кроці дурить тебе, а ти готовий йому вірити!

Обличчя в Пешо і Кости проясніли.

— Найкраще, — підхопив з надією Коста, — знову перевірити його брехні! Він сказав, що був у нашому будинку, що там якась дівчинка кинула його ключ! Але ж учора я сказав вам, що в будинку живе троє дівчаток — Павлинка, Зоре і Вірка… Можемо їх розпитати, чи при ходив до них Тороманов, чи правда, що вони кинули його ключ…

Ця думка всім сподобалась, хлопчаки відразу вчепилися за неї. Першим усумнився в її раціональності Пешо.

— Всі ці дівчатка дуже маленькі! — буркнув він. — Як їх розпитаєш? Вони будуть тільки витріщати очі і лякатися нас! Нічого з цього не вийде!

— Ні, вийде! — жваво заперечив Веселин. — Доручимо поговорити з ними Юлії! Вона дівчинка і знає, як підійти до них!

Пешо і Коста нерішуче глянули один на одного.

— Краще не вплутувати Юлію в цю історію! — похитав головою Коста. — Замість користі, дивись, ще накоїть якоїсь біди!

— Ми її прийняли, вона дала нам чесне піонерське слово! — упирався Веселин. — Чому б їй не допомогти нам?

— А яка це Вірка? — спитав Пешо. — Чи не сестричка Бебо?

— Вона, — кивнув Коста.

— Тоді, може, розпитати Бебо?

— Не можна, адже Бебо був з нами у дворі! Треба спитати безпосередньо дівчинку! Кажу ж вам — Юлія найкраще зробить цю справу.

Першим відступив і погодився Пешо. Ухваливши рішення, друзі швидко подалися до будинку, в якому жила Юлія. Вікно першого поверху, як завжди, було відчинене, та Юлії не було там. Хлопчики покрутилися внизу, почекали, потім тихо, але настирливо посвистіли. Після другого свисту у вікні з’явилася кучерява голівка дівчинки. Як тільки вона побачила трьох друзів, обличчя її засяяло від задоволення, вона радісно схилилась над карнизом.

— Слухай, Юліє, зійди вниз! — шепнув по-змовницькому Веселин.

— Зараз?

— Ага…

— Тато вдома, — сказала майже злякано Юлія і безпорадно втупила очі в хлопчаків.

— Ну й що ж, коли вдома… Ти зійди ненадовго…

— А потім він буде сердитись!

Коста презирливо знизав худими плечима.

— Я тобі казав, що не треба зв’язуватися з дівчиськами! — обізвався він невдоволено.

Цього було цілком досить, щоб розвіяти всі вагання у дівчинки. Вона сердито стрельнула очима на несподіваного ворога, швидко оглянула кімнату і тихо прошепотіла:

— Зараз прийду! Почекайте!

І справді, за кілька хвилин вона вже була біля них, горда і радісна, що перебуває серед такої поважної компанії, щаслива, що її покликали. Про суворого батька було забуто, оченята Юлії просто виблискували в темряві.

— Кажіть! — казала вона, знемагаючи від цікавості і нетерпіння.

— Слухай! — почав суворо Пешо. — Доручаємо тобі важливе завдання! Приймаєш його?

— Приймаю! — захоплено вигукнула Юлія.
Потім усі троє майже в один голос почали пояснювати їй, що вона повинна зробити.

Юлія натрапляє на слід

Щоранку о десятій годині в будинок Кости приходила літня німкеня з паличкою, — діти звали її тіткою Кларою. Не виходячи на поверхи, вона дзвонила знизу, і незабаром на тротуар висипала зграйка жвавих, весеЛо цвірінькаючих дітей. За невелику плату тітка Клара водила їх Щодня на прогулянку у великий міський парк, де навчала дітей різних ігор і німецької мови. Діти — хлопчики й дівчатка — були маленькі, майже всі дошкільного віку, але сьогодні з ними вийшла і Юлія.

Як і було домовлено, вона виконувала покладене на неї завдання, хоч сьогодні це завдання здавалось їй не дуже таким уже захоплюючим і цікавим, як учора ввечері.

Діти подалися з веселими вигуками до парку. Тітка Клара добре командувала своєю дитячою армією. Коли потрібно було переходити вулицю, всі зупинялися, літня німкеня уважно оглядала вулицю своїми водянистосиніми короткозорими очима, підводила тоненьку паличку і важно командувала:

— Вперед!

Діти перебігали, галасуючи й натикаючись одне на одного.

У хвості дитячої процесії зніяковіло і трохи насуплено йшла Юлія. Ох, хоч би не зустріли її шкільні подружки! Що б вони подумали? Юлія пішла гратися з дітьми в піжмурки! Велика дівчинка, а грається з дітьми! Просто соромно! Тільки одне підтримувало її настрій — у групі були й три дівчинки, які їй потрібні, — Павлина, Зоре і Вірка. Найменша серед них Павлина — в короткому платтячку, з-під якого виднілися білі штанці, чорноока, жвава, гомінлива, а найбільша — Вірка — худеньке, задумливе дівчисько, з гострими плечиками і в окулярах.

Середня — Зоре — найнещасливіша серед них, хоч добродушно і з усмішкою переносила свою біду. Вона була дуже товстою, її рожеві щічки просто лопалися від повноти, всі плаття здавалися їй тісними. Діти безперервно вертілися навкруги неї, щипали її голі ніжки, прозивали ч товстункою і бочкою, але Зоре терпляче все зносила, з рожевих її уст не сходила добра усмішка.

Скоро діти прибули в парк. Тут ще було тихо і безлюдно, величезні старі дерева кидали густі тіні, де-не-де на лавках сиділи студенти з книгами в руках, мати погойдувала дитину в колисці.

Прийшовши на дитячий майданчик, вихованці тітки Клари зараз же розбіглися гратися — одні будували в піску тунелі і водоймища, другі переносили воду у відерцях, треті стовпились біля алеї, щоб подивитися на красиву різнокольорову райдугу, яка утворювалась від штучного дощу автоматичного поливальника. Юлія відразу взяла трьох дівчаток і відійшла з ними убік. Їй потрібно було насамперед прихилити їх до себе, погратися з ними. Але в яку гру? Діти самі запропонували — «Добрий день, щасливий царю!».

— Добре, а хто буде царем? — спитала

1 ... 9 10 11 ... 49
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сліди залишаються», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сліди залишаються"