Читати книгу - "Сліди залишаються"

— Чого там пропало! — втрутився Веселин. — Добре її налякаємо! Скажемо — коли хоч слово вимовиш — відріжемо тобі язика!

— Пусте діло! — зітхнув Пешо. — Сьогодні налякаєш її, а завтра вона забуде і викаже нас!

— Чортове безголов’я! — похмуро пробурмотів Коста.

— Гаразд, тоді примусимо її дати нам чесне піонерське слово!

Ця пропозиція Веселина примусила хлепчиків замислитися. Так, це вже інша річ, ніякий справжній піонер не зламає свого чесного піонерського слова. Друзі увійшли в кімнатку вже трохи спокійніші. Юлія стояла біля самих дверей, і по настороженому її обличчі вони зрозуміли, що вона знову намагалась підслухувати.

— Ну й погане ж ти дівчисько! — не витерпів Коста. — Сунеш свого носа, куди не слід!

— Чула, про що ми говорили? — спитав Пешо.

Юлія ображено здвигнула плечима.

— Ні! Я не підслухувала!

— Знаю, знаю — ти не з тих, які підслухують! — посміхнувся Веселин. — Та і як же інакше, адже ти піонерка…

Юлія насупилась, сіла на стілець.

— Ти що-небудь чула? — спитав Пешо.

— Чула…

— Знаю, що чула, але що саме?

Юлія не відповіла. Вона швидко повернула до хлоп’ят широко розкриті очі і тихим, таємничим голосом прошепотіла:

— І я хочу вступити у вашу банду!

— Яку банду?! — здригнувся Пешо. — Та хіба ми бандити?

— Знаю я, знаю, все зрозуміла! І я хочу разом з вами шукати ключ!

— Який ключ?

— Ключ, який відмикає кімнату!

— Яку кімнату?

— Кімнату Тороманова!

— Зрозуміла! Нічого ти не зрозуміла! — сказав з досадою Коста. — Як тобі спала на думку така нісенітниця?

— І якщо посмієш нас виказати, то зробимо з тебе повидло! — погрозив Веселин.

— Добре, але ви мене приймете в банду?

— Сказали ж тобі — яка банда, ми не бандити! — відповів Веселин. — Ми піонери і діємо на піонерських началах!

— І я піонерка!

— Піонерка, а базікаєш казна-що! — втрутився Пешо. — Це справа не для дітей, а тим більше не для дівчаток.

— Коли так, то я скажу міліції! — рішуче заявила Юлія.

Хлопці остовпіли. В цю мить їм хотілося схопити її і так віддубасити, щоб аж посиніла.

— Що ж ти скажеш міліції? — все ж стримано запитав Пешо.

— Скажу, що ви не хочете повідомити її!

По впертому виразу обличчя дівчинки, по рішуче стиснутих губах її вони зрозуміли, що вона виконає свою погрозу. Становище ставало зовсім безвихідним, хлоп’ята мовчки і безпорадно глянули один на одного, потім Пешо, насупившись, сказав:

— Ти посидь тут, ми зараз повернемось!
Нарада перед дверима швейцарської тривала близько чверті години. Коли хлопчаки знову повернулися, доля Юлії була вирішена, хоч і після довгих вагань.

— Добре! — сухо сказав Пешо. — Приймаємо тебе до нас! Тільки ти повинна заприсягтися і дати нам чесне піонерське слово!

— Заприсягаюся! — сяючи від радощів, вигукнула Юлія. — Щоб мені очі повилазили якщо…

— Ні, не так, — насупилися хлопчаки. — Треба офіційно!

Через кілька хвилин Юлія була вже офіційно членом їхньої групи.

Юлія дістає завдання

Як і сподівалися хлопчики, старий слюсар зробив резервний ключ за якихось півгодини. Він навіть не глянув на хлопців, мовчки взяв гроші і недбало кинув їх у шухляду стола.

Вийшовши з майстерні, друзі тут же порівняли ключі. Вони були, зрозуміло, зовсім однакові, лише другий був зроблений з бронзи, а не з заліза. Так, немає сумніву, дуже добре вони придумали! З цього часу таємна квартира, яка відмикалася ключем Тороманова, належатиме й їм, досить, звичайно, виявити, де вона знаходиться.

Цього ж вечора Пешо відніс ключа людині в білому. Він пішов сам — Коста і Веселин чекали його на вулиці. Протягом цього дня Пешо вдруге стояв перед коричньовими дверима з широкою мідною табличкою. Простягнувши руку і натиснувши кнопку дзвоника, він відчув, як серце його заколотилося. Ні, нікуди не годиться, треба хоч би там що мати вигляд перед чоловіком у білому якомога спокійніший, наче нічого особливого і не сталося.

За дверима почувся чистий уривчастий дзенькіт, потім настала тиша. Пешо почекав, уважно прислухаючись, чи не чути всередині кроків. Минула хвилина, дві, але там все так само було тихо — ніде не рипнули двері, не чути, щоб ходила якась людина. Тільки-но Пешо вирішив подзвонити ще раз, як інстинктивно відчув, що крізь маленьку круглу «шпигунку» уважно стежить за ним око невидимої людини.

За якусь мить двері тихо відчинилися, на порозі стала висока, худа пані Тороманова, одягнена цього разу в довгий до землі, червоний оксамитовий халат. Обличчя її мало непривітний вигляд, так само непривітно пролунав трохи хрипкий її голос.

— Що тобі, хлопчику?

— Чи можу я бачити пана Тороманова? — ввічливо спитав Пешо.

— Навіщо він тобі? — запитала жінка, і в голосі її почулося здивування.

Лише зараз Пешо помітив, що в руці пані Тороманова тримає запалену цигарку.

— Я хочу сказати про ключ, — все так само ввічливо додав Пешо.

Він виразно помітив, як збентежилась, жінка від несподіваної відповіді. Вона здригнулася, очі її на мить звузилися, потім знову широко відкрилися.

— Про який ключ? — спитала вона зміненим голосом.

— Пан Тороманов загубив свого ключа! — майже із задоволенням відповів Пешо.

— Дурниці, ніякого ключа він не губив! — нервово вигукнула жінка.

— Я хочу сказати — він помилково обміняв його на мій…

Раптом лампи на сходах погасли — вони були з’єднані автоматичним вимикачем. Пешо відчув, як мимо нього майнув червоний халат, обдавши його міцним неприємним запахом парфумів.

Потім лампи знову засвітилися.

— Зажди трохи! — вже спокійно сказала жінка і швидко зникла в квартирі.

За якийсь час на порозі з’явився Тороманов. Як Пешо і сподівався, по всьому його обличчю розпливлася люб’язна, майже догідлива посмішка.

— Чи це ти, малий? — спитав він ласкаво. — Що, кажеш, сталося?

— Ви пам’ятаєте, пане Тороманов, що я повернув вам учора загублений ключ?…

— Пам’ятаю, мій хлопчику, як можна не пам’ятати?

— От і добре, але сталася помилка!… Я вам дав свого ключа, а залишив собі вашого.

— Невже? — здивувався Тороманов. — Дивись яке діло. А де мій ключ?

Пешо дістав ключ із кишені і ввічливо показав. Як і той раз, йому здалося, що чоловік у білому якось пожадливо вхопив його з рук, широке, повне обличчя його потемнішало від припливу крові.

— Браво! Дуже дякую тобі! — сказав він щиро.

— А ви тепер повернете мій? — спитав Пешо.

— Звичайно! — вигукнув Тороманов. — В цю ж хвилину Тороманов з несподіваною при його огрядності швидкістю зник у квартирі і незабаром повернувся з ключем і з якимсь мішечком у руках.

— Це цукерки, — сказав він доброзичливо, і швидко сунув їх хлопчикові в руки. — Угощайся! Хороші і свідомі хлопчики повинні одержувати нагороду за свою старанність!

Пешо взяв цукерки, зніяковіло промимрив якусь подяку.

А звідки ти дізнався, що я живу тут? —