Читати книгу - "Записки Кирпатого Мефістофеля"

Не розумію, як я зміг так швидко здігнати хлопця й вихопити його майже зпід коліс ваґона.

Але ось я мало не з злостю тримаю в руках легеньке тільце й несу його до дами. Хлопчинка, відразу затихнувши, з ляком і непорозумінням дивиться на мене круглими, чорненькими оченятками, відкинувши голову назад.

Цей мій «геройський» учинок, чисто як у бульварних романах, служить добрим приводом до знайомства. Я рекомендуюсь дамі, дама мені, й ми, гарячо обмірковуючи всі можливі наслідки необережности Кості, її хлопчика, жахаючись і що-хвилини зиркаючи на його, помалу йдемо вулицею. Правда, гарячо обмірковує й жахається тільки Клавдія Петрівна, я ж тільки співчутливо мугичу иноді щонебудь або підтакую, часом переводячи очі на притихлого хлопця.

Так ми доходимо до будинку, в якому вони живуть. Одмовитись од соромливого, але дуже сердечного запрошення зайти я не можу, як герой і спаситель.

Клавдія Петрівна наймає одну велику кімнату в родині якоїсь опереткової співачки. Чоловік сеї співачки — адвокат, але практикою чомусь давно не займається, воліючи жити на кошт своєї дружини.

Все це оповідає мені Клавдія Петрівна похапцем, скидаючи капелюх та пальто й запалюючи спіртівку, на якій стоїть наготовлений чайник з водою. (Самовар вона мало-коли бере в господарів, бо майже цілий день п'є чай і не хоче дуже турбувати прислугу).

В хаті затишно, хоч обстанова досить проста. Затишку надають ріжні ганчірочки, які щось там собі закривають, щось прикрашують, та всякі цяцьки на столику; велика руда канапа і блакитна ґаза, якою обгорнуто електричну лямпочку, — Клавдія Петрівна не любить яскрявого світла. Над канапою висить ґітара з широкою червоною стьожкою. На столі до писання — у шкурятяній рямці фотоґрафія мужчини з сонним обличчям.

Без капелюха Клавдія Петрівна видається молодшою. Я через щось із приємностю це відмічаю. І її волосся дуже гарне: густе, витке, з м'ягким, тихим блиском. Але миле, живе лице не можна назвати гарним: очі несміливо зайшли під лоб, і хоча здаються великими від пенсне в чорній роговій оправі, але в дійсности маленькі, якісь зморщені; ніс неправильний, увесь у дірочках, з великими занадто довгими ніздрями, а губи широкі та випнуті наперед, як у Неґрів.

Не стихаючи ні на хвилину, Клавдія Петрівна готує чай, роздягає Костю, заклопотано підбігає до чайника й, нахилившись над ним, слухає, чи не кипить.

І ця її балакучість, жвавість так не відповідає тут, у кімнаті, тій соромливо-скромній манері на вулиці, що мимоволі викликає здивування. За ці півгодини, чи годину, що я сиджу в неї, вона встигає розказати мені про масу найріжніщих річей. Насамперед, звичайно, про себе. Вона замужем; її чоловік служить учителем десь у провінціяльному місті. Він тепер став дуже багатий, бо написав підручника, якого саме, Бог його знає, назву забула, й через звязки в міністерстві освіти добився колосального (слово «колосальний» Клавдія Петрівна дуже часто вживає) розповсюдження. Але вона з чоловіком ось уже третій рік не живе. Дітей у них більше не було, тільки цей хлопчик, Костя («Костю, не чіпай спіртівки, знову пожежі наробиш!»). Чоловік висилає їм на прожиток сто рублів у місяць. Вона зпочатку хотіла вступити на курси і взагалі ввійти в справжнє життя, але… («Ах, Костю! Але ж що то за дитина! Даю тобі слово, будеш покараний»).

Під час розмови вона часто й незвичайно заразливо сміється, прикладає руки до щок, ніяковіє й хапається-хапається. Здається, ми з нею, бо-зна коли, знайомі та давно тільки не бачились, і вона тепер спішить розказати про себе як-мога більше, бо я кудись надовго виїжджаю, й не знати, чи ми побачимося ще колинебудь. І до такої міри захоплюється, що, коли чайник починає кипіти, нетерпляче й сердито булькотячи, вона з досадою повертається до його й говорить: «Та зараз, зараз!» Але, побачивши, що балакає з чайником, широко та вражено дивиться на мене, так якийсь момент мовчить і, нарешті, вибухає голосним, заливчатим сміхом. Далі здіймає з машинки чайник, одтягає вбік Костю й заварює чай, накривши чайник плетеною синьою шапочкою, її молода, тонка, вбрана в чорне постать рухається легко, молодо, м'ягко й весело. (Її постать я теж помічаю).

Костя тримається мовчки, довго зупиняючи часом на мені круглі, темні та вважні очі. Коли я ловлю його погляд, він ніяково й запобігливо усміхається до мене, виставляючи дрібні, синюваті зубки. На матір він мало схожий, тільки її губи, широкі та випнуті наперед.

Мені ввесь час чогось злегка жаль цеї жінки та її хлопця, хоча, власне, немає нічого такого, щоб викликало жалість. Через те, коли я, нарешті, прощаюсь, і Клавдія Петрівна, невідомо чого притихнувши, соромливо запрошує заходить, я щиро обіцяю неодмінно й дуже швидко зайти «якнебудь увечері».

І того ж таки вечора я декілька разів згадую рогове пенсне, дві хвилі м'ягкого волосся й соковитий, по-дитячому ясний сміх.

— — — —

Варвара Хведорівна від перших кроків наших переговорів виводить мене з спеціяльно для цього наготовленого спокійно-ділового тону. Дурницею, власне, виводить. Коли я входжу до неї в кімнату, вона сидить за туалєтним столиком і полірує нігті. На столику в срібній шухлядці лежать усі причандали манікюра: каламарчики, щіточки, щипчики й тому подібне чортовиння.

Звичайно, річ не в сих каламарчиках, а в тому, що вона навмисне займається ними, намагаючись цим підкреслити своє відношення до того, що сталось. Я певний, що вона розташувалася з ними за хвилину до мого приходу, тільки після того, як покоївка сповістила, що я прийшов і хочу бачити її. Недбало і спокійно простягнувши мені мізинця лівої руки (бо всі останні намащені малиновою помадою), вона запрошує мене сісти й тоді мастить ніготь поданого пальця.

— Я до вас у серйозній і важній справі, Варваро Хведорівно…. — з натиском кажу я.

— Догадуюсь, у якій, — відповідає вона, оглядаючи пальці, чи всі рівно намащені.

Тоді я рішуче і строго починаю викладати свою справу. Варвара Хведорівна дійсно, мабуть, добре знає її, бо не виявляє ні здивовання, ні обурення, ні звичайнісінького протесту.

Поки я балакаю, вона встигає виполірувати всі пальці на лівій руці. Рука — вузька, жовто-біла, з довгими пальцями, які посередині здаються товстіщими, від чого схожі на білі сиґари. Иноді вона, чистячи ретельно ніготь червоною подушечкою з срібним різьбленим держальцем, завдає мені питання й за