Читати книгу - "Дефіляда в Москві"

— Значітся, так, — звеселіло проказав бородань, — ми вольниє казакі, ґрабім поєзда, вот у вас хотєлі шмоткамі разжіться, пообносілісь. Билі здєсь політічєскіє красниє партізани, да после того, как нємци с хохламі взялі Москву, куда-то ісчєзлі. Тєпєрь ми здесь хозяєва. Билі, — додав він сумно, поглянувши на своїх товаришів, які лежали на підлозі, один в калюжі крови, другий у неприродній позі.

— Ех, жалко рєбят, — сказав сердечно.

— Ти себе пожалій, – зауважив Дмитро, – кажи, скільки вас, яка тактика?

— Налєй, парєнь, вінца, больно уж хорошеє, — замріяно сказав бородань.

— Скільки вас? – кричав Дмитро. – Кажи, скурвий сину! Кажи, налию!

— Нас — трідцать. Било, — додав розбійник, глипнувши на своїх покійних товаришів.— На повороте одін цєпляєтся за поєзд, сриваєт стоп-кран, і — по вагонам, по трі чєловєка на ваґон, двоє дєржат на мушкє машіністов. Дай віна, а?

— На, залийся, — тицьнув йому пляшку Дмитро. — Беріть зброю, — кинув своїм попутникам. Вони, щоправда, вже були споряджені, але зі зброї мали лише пістолет і ножі. — Беріть ці автомати! — кивнув Дмитро на два совєтські ППШ, сам закинув на плече «шмайсер».

— Німецький офіцер не візьме в руки цього азійського більшовицького пугача, — бундючно заявив есесівець.

— А щоб тебе шляк трафив, який ти дурний, — сказав по-українському Дмитро, а по-німецькому кинув: — На тобі твій рідний «шмайсер», а ви? – звернувся до румуна і мадяра. Вони якось дивно тупцювали біля російського автомата. А, зрозумів Левицький, не вміють користуватись. Ну, це ще можна зрозуміти.

— Добре, я думаю, треба пробратися через три вагони до локомотива, звільнити машиніста, і головне — рушити.

У сусідньому вагоні тривав бій. Дмитро обережно відхилив двері, зазирнув. На нещастя російських розбійничків, вони оборонялися спиною до Дмитра. Їх було троє, і вони вели перестрілку з кількома італійськими офіцерами.

Хорунжий Левицький не дуже любив стріляти в спину, але цього разу особливого вибору не було. Черги зі «шмайсера» і російського ППШ, кілька пострілів із пістолетів румунського і мадярського офіцерів, які не вміли стріляти з совєтського дискового автомата, поклали край розбійницькій кар'єрі трьох російських вольних казаків. Не пощастило їм.

До Дмитра кинулись італійські офіцери. Першим підійшов молодий підполковник дуже франтуватого вигляду. Незважаючи на те, що хвилин зо двадцять він вів справжній бій, був холодним і спокійним.

— Не думайте, панове, що ми будемо дякувати ніби за допомогу, — звернувся каліченою німецькою мовою, — це ви повинні просити у нас вибачення за те, що втрутились у наш бій. Але це не справжні суперники, а так, волоцюги волоцюгами, тому я вибачаю вашу нетактовність. Хоча насправді за певних обставин ви врятували нам життя — хтозна, як воно могло закінчитись,— несподівано засміявся італійський офіцер. — Гаразд, панове, якщо ви наполягаєте, то дякуємо вам,— додав він офіційним тоном, хоча ніхто від нього не вимагав подяки. — А зараз запрошуємо вас до нас у купе на келих доброго вина.

— Потім вино, полковнику, — треба, мабуть, звільнити потяг від бандитів. Чи як? — різко сказав Левицький. З інших купе виглянули перелякані цивільні пасажири.

— А-а! Справді, вперед, панове!

У наступному вагоні картина була жахливою — в коридорі лежало десь зо півдесятка закривавлених трупів. Це були німецькі офіцери інтендантської служби.

Есесівець Пельке дуже розлютився, він рвучко по черзі зазирав у кожне купе, але розбійників уже не було. Вони товклись у наступному вагоні. Якраз грабували пасажирів. Дмитро пропустив уперед своїх попутників — угорського капітана та есесівця Пельке з ножами. Розбійнички не встигли схопитися за свої ППШ, почалось криваве місиво.

Дмитро побачив, що справа йде до розв'язки, вистрибнув із вагона і побіг до локомотива. Біля поручнів зупинився. Треба було виманити хоч одного з розбійників з кабіни паровоза. Рішення прийшло миттєво. Дмитро бігцем повернувся у вагон, там уже було по битві. Італійські та німецькі офіцери витягували трупи «вольних казачішек». Пельке лежав зі струсом мозку, мадяреві вибили зуби, і він хотів з горя застрелитися, румунський майор його відмовляв, мовляв, зуби можна і золоті вставити, буде ще ліпше — красиво і заможно, румун показував капітанові свій золотий зуб, вставлений, як він казав, у самому Парижі. Обидва вже встигли прикластись до пляшки коньяку.

— Що робити? — до Левицького підійшов італійський підполковник, у руках мав «шмайсер». — Що ще треба зробити?

— Локомотив! — сказав Дмитро. Він відшукав пляшку коньяку в чиїхось розкиданих речах, знайшов у купе провідників склянку. — Бігом! За мною! — кинув італійцеві.

Підбігли до паровоза. Дмитро став біля сходів, трохи збоку, і почав з голосним бульканням наливати коньяк у склянку. Налив півсклянки, випив, налив ще, дав італійцеві, за третім бульканням із кабіни почувся голос:

— Ей, да ви там пйотє! Вань, слиш, оні там п'ют. Вань, ти посторожи етіх, я спущусь, вип'ю соточку, патом ти сходіш. Я — бистро.

Спрацювало, зрадів Дмитро. Вольний казачішка замість «соточки» дістав фаховий удар в основу черепа і заснув надовго. Через кілька хвилин Дмитро знову забулькав коньяком.

— Вась, да ви что там, обурєлі? Давай возвращайся, дєрябнул і будя, я тоже хачу. Ну чьо ви там? Я, блядь буду, счас спущусь.

Дмитро далі булькав коньяком.

Казачішка не витримав, спустився і ліг біля свого товариша.

Дмитро вбіг у кабіну паровоза, машиніст і його помічник стояли безпорадні й засоромлені.

— Все, поїхали, вперед! — крикнув Дмитро.

У купе лежав німецький офіцер Пельке, біля нього клопотався військовий лікар, що знайшовся серед італійських офіцерів.

Угорський капітан зі слізьми на очах розглядав свої проріджені зуби, він щось лементував своєю мовою і підкручував напомаджені спеціяльним шмаровидлом кінчики вусів.

Румунський майор змащував свою шию і щоки одеколоном:

«Це я привіз його з Парижу, тоді, коли був там, знаєте, панове, Париж…».

Зайшов італійський підполковник:

— Я вас кликав на келих вина, панове, але вирішив за краще прийти до вас — зі своїм, звичайно, вином.

Зайшли італійські офіцери з пляшкою вина.

Дмитро випив білого італійського, і разом з алкогольним теплом його огорнула мерехтлива імла спогадів. Тоді у Чернівцях…

Генця добра дівчина, та язичок має… але не те, не те. Її волосся, довге, блискуче, непокірне, так звабливо лежить на голих грудях, її грудях, гарних, помірно великих, білих … Дмитро застогнав…

До Москви доїхали без