Читати книгу - "Гойдалка дихання"

Половину літа я був біля цементу і був телятком у Швеції, я приходив після денної чи нічної зміни і бавився подумки у готель. Іноді мені було смішно від цього. Іноді ГОТЕЛЬ завалювався сам у собі, тобто у мені, і від цього на очі виступали сльози. Я хотів випростатися, але більше не міг. Чортове слово ГОТЕЛЬ. Усі п'ять років ми жили зовсім не там — на ПЕРЕКЛИЧЦІ.

ДЕРЕВО І ВАТА

Було два види взуття: ґумові калоші, тобто взуття розкішне. Або дерев'яні черевики, які були катастрофою, у них тільки підошва була з дерева — дощечка завтовшки з два пальці. А верхню частину робили із сірої ряднини, обв'язаної вузенькою шкіряною смужкою. Вздовж цієї шкіряної смужки тканина була прибита до підошви цвяхами. Оскільки ряднина була занадто тонкою для цвяхів, вона постійно рвалася, починаючи з п'яток. Дерев'яні черевики були високими, з дірками для шнурівок, але самих шнурівок до них не додавалося. Тому у дірки пропихали тоненький дріт, який закручувався на кінцях. У місцях, де були дірки на шнурівки, тканина також рвалася уже через декілька днів.

У дерев'яних черевиках неможливо зігнути пальці. Тоді не піднімаєш ступні від землі, а просто пересовуєш ноги. Від такого совгання ноги дерев'яніють. Коли тканина на дерев'яних черевиках рвалася на п'ятках, наставало полегшення, бо пальці ніг трохи вивільнялися, тож можна було хоча б трохи згинати коліна.

Дерев'яні черевики всі були на одну ногу, правий не відрізнявся від лівого, розмірів існувало лише три — крихітний, велетенський і лише зрідка — середній. У кімнаті з білизною треба було вибрати собі серед гори дощечок зі шматками парусини два черевики одного розміру. Беа Цакель, коханка Тура Прікуліча, панувала над нашим одягом. Декому вона допомагала порпатися у черевиках, щоб знайти міцно зшиту пару. А іншим лише дозволяла шукати самостійно, а сама просто підсувала стілець ближче до купи і пильнувала, щоб нічого не вкрали. Сама вона носила хороші шкіряні черевики, а коли було дуже холодно — валянки. Коли треба було перейти через бруд, вона одягала на валянки ґумові калоші.

Згідно з планом табірного керівництва дерев'яні черевики мали б витримувати півроку. Але вже через три-чотири дні тканина на п'ятках була подертою. Кожен намагався роздобути собі ґумові калоші, вдаючись до різних обмінних оборудок. Калоші були еластичними й легкими і всього лише на ширину долоні більшими за розмір ступні. Тож залишалося достатньо місця, аби намотувати одна на одну кілька онуч, які ми носили замість шкарпеток. А щоб під час ходи калоші не спадали, ми примотували їх до ноги шматком дроту, який закручували зверху, над стопою. У місці розміщення дротяного вузла нога завжди натиралася до крові. А на рані шкіра обморожувалася найшвидше. Як дерев'яні черевики, так і калоші протягом усієї зими примерзали до онуч. А онучі — до шкіри. У ґумових калошах було значно холодніше, ніж у дерев'яних черевиках, але зате вони витримували довше, іноді по кілька місяців.

Робочий одяг, а іншого не було, отже, табірний одяг, уніформу для інтернованих, розподіляли раз на півроку. Жіноче і чоловіче вбрання нічим не відрізнялося. Окрім дерев'яних черевиків і ґумових калош, до робочого одягу належали спідня білизна, ватник, робочі рукавиці, онучі, постіль, рушник і обрубок мила, яке різко пахло содою. Шкіра від нього пекла, а до ран цим милом краще було не торкатися.

Спідня білизна була з небіленого полотна: одні довгі підштаники зі шнурівками на кісточках і на животі, одні короткі підштаники також із зав'язками, одна сорочка зі шнурівками, і все це разом слугувало як денним, так і нічним, як спіднім, так і верхнім, як зимовим, так і літнім одягом.

Ватник називався фуфайкою, пошитий із теплої товстої тканини, як для ковдри, усередині якої вата збивалася клубками. Штани до фуфайки були із широким ременем угорі, розрахованим на грубий живіт, а внизу були прив'язані тоненькі шнурівки. Спереду на ремені був один ґудзик, а з обох боків кишені. Сама фуфайка формою нагадувала мішок із комірцем-стійкою, цей комірець називали «рубашечним», на рукавах були манжети з ґудзиками, спереду були також ґудзики і петлі, а по боках — дві чотирикутні нашивні кишені. На голову чоловіки і жінки вбирали шапки-вушанки, «фуфайка-шапки».

Кольори фуфайок були синьо-сірий або сіро-зелений, залежно від того, як вдалося пофарбувати тканину. Через тиждень одяг ставав штивним від бруду і вкривався темним пилом від роботи. Фуфайки були хорошою річчю, це найтепліший одяг для сухої лютої зими, коли щойно видихнуте повітря замерзає на льоту і примерзає до обличчя. А у спеку фуфайки були достатньо широкими, аби пропускати повітря, яке висушує піт. Але під час дощу фуфайки були ні до чого. Вата вбирала в себе дощ і сніг, а потім тижнями не сохла. Люди цокотіли зубами і до вечора страшенно замерзали. У бараці, де стояло 68 нар, на яких спали 68 інтернованих та їхні 68 ватників, 68 вушанок, 68 пар онуч і 68 пар черевиків, повітря ставало густим і вологим. Ми лежали без сну і дивилися на жарівку так, ніби вона обіцяла відлигу. А під час відлиги нічний сморід у бараку накривав нас лісовою землею і прілим листям.

ЦІКАВИЙ ЧАС

Після роботи я не відразу повертався у табір, а ще ходив жебракувати у село. Двері УНІВЕРМАГУ стояли відчиненими, на полицях було порожньо. Продавчиня нахилилася над дзеркальцем для гоління і шукала у себе в голові воші. Поряд із дзеркалом стояв грамофон, та-та-та-та-а-а-а. Я знав цю мелодію, вдома її пускали по радіо перед новинами з фронту.

Мій батько купив собі радіо фірми «Бляупункт» із зеленим котячим оком ще у 1936 році, перед Олімпійськими іграми у Берліні. «У цей цікавий час», — сказав він. Інвестиція виправдала себе, потім часи стали ще цікавішими. Це трапилося на три роки пізніше, на початку вересня, у період, коли у затінку веранди вся сім'я часто збиралася, щоб поїсти холодного салату з огірків. На столику в кутку стояло радіо, на стіні поряд із ним висіла велика карта Європи. Із радіо звучало та-та-та-та-а-а-а, спецвипуск новин із фронту. Батько