Читати книгу - "Ангел пригляду"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Субота думав. Чомусь раптом виступив на обличчі холодний піт. Крапля з чола сповзла на губу, він облизнув — виявилася гидкою, несолоною. Слухавка чекала, а йому, як на зло, ну ніяк не хотілося вибиратися з дому і тьопати незрозуміло куди.
— Слухайте, але ж будівлю опечатано, — промовив він кисло. — Там ніби суперечка якихось суб’єктів господарювання…
— Юрію Олексійовичу, дорогий, та про що ви?! — поблажливо відповіла слухавка. — Китайський «Канон змін» читали, правда? Пригадуєте, про що каже шістдесят третя гексаграма? Сьогодні суб’єкти, завтра об’єкти, а післязавтра взагалі упокоїлись…
В ефірі, як здалося Суботі, окремо пролунав смішок, але слухавка миттю опанувала себе.
— Печатки та інші атрибути — це для відсікання марних перехожих, ділові люди не звертають на такі дрібниці уваги. Ви, головне, підійдіть до дверей, смикніть їх — вам відчинять. Чули, мабуть: стукайте — і відчинять? Ну ось, а тут і стукати не доведеться, — поспішала слухавка, — смик — і шашка проходить у дамки, або, якщо хочете, пішак у ферзі. У шахи хоч граєте, Юрію Олексійовичу?
— Та трохи, — Субота був спантеличений і вже починав сердитися на розв’язного співрозмовника.
— От і добре, можемо зганяти партію… Як вам Карлсен, бешкетник, в останньому баден-баденському турнірі? Обіграв таки Найдича, як школяра. А ми, зізнатися, за Найдича були. Ну, то не біда, віділлються вовкові овечі сльози… То ми чекаємо на вас, я правильно зрозумів?
Субота відкрив був рота, але його знову перебили, немов прочитавши думки — не цілком безкорисливі.
— А щодо грошей не турбуйтеся, — лагідно співала слухавка, — гроші будуть, і дуже добрі, через це й зустрічаємося. Ми вам таку пропозицію зробимо, що від неї сам Володимир Ілліч Бланк покійний не відмовився б, та й ніхто, між нами кажучи, в тому числі й ви також, не відмовиться. Отже — на все добре. Чекаємо з нетерпінням!
Слухавка на тому кінці дроту знову грайливо зареготала і повісилa сама себе. Ще кілька секунд там грала якась легковажна мелодія. Потім вона замовкла, і тільки глуха тиша, крекчучи, оберталася в мембрані.
Субота теж повісив слухавку. Усе це було вкрай підозрілим, нахабним і в чомусь навіть протизаконним. Але з роботи його дійсно поперли, а жити на що? Може, це і є та сама усмішка долі?..
До того ж, цікавість уже переповнювала його і з кожною секундою дражнила дедалі більше. Однак цікавість цікавістю, а голова на те і є, щоб не робити дурниць. Субота ковтнув ще віскі й вирішив мислити тверезо.
Однак хоч як він прикидав, виходило, що йти на цю зустріч не варто. Було в тоні співрозмовника щось надміру несерйозне, несолідне і ніби як образливе. Добре було одне — пообіцяли грошей. Але обіцяють, як відомо, всі, а як доходить до справи — задурять голову й кинуть. Не помре він, справді, з голоду — рано чи пізно щось та й нагодиться.
Ні, панове, твердо вирішив він, самі з собою зустрічайтесь, а Юрій Олексійович Субота займеться чимось більш важливим і корисним. Та ось хоч би й пляшку прикінчить, якщо вже все одно працювати не треба…
Глава 4
Панотець Михайло
Заметіль здибилася між небом і землею, покружляла, завила, метнулась туди-сюди вовчицею — і раптом рівно лягла на землю, обійняла світ білим саваном, вкрила собою все. Тепер і з висоти в кілометр не було видно нічого, крім цього савану, холодного й сумного, як виття вовкулаки. Проте якщо все-таки пильно придивитися, можна було помітити, що смертна ця пелена не лежить незрушно, щось ледь помітно ворушиться під нею і на ній.
У найнижчій координаті цієї землі, між кучугурами, насипаними серед поля, чорніли дві фігурки, дві малі людинки. Одна — бородатий чоловік, із циганськими очима, вбраний в одяг зовсім простий і старий, наче з чужого плеча, друга — жінка. Рудувате хутряне пальто здавалося їй замалим, з нього безглуздо стирчали довгі руки й ноги.
— Ну от і прийшли… — сказав бородань, із цікавістю й подивом роззираючись довкола.
— О захиснику і судде, сину світла, вартовий раю, архістратигу, владний над життям і смертю, вороже темряви, що вбиває дракона, той, хто як Бог… — почала була жінка, але бородань у паніці замахав руками.
— Просто панотець Михайло, — м’яко промовив він, притримуючи супутницю за рукав. — Ми вже на рівнинах, не треба, щоб про нас дізналися зарано. Розумієш мене, сестро?
— Так, панотче Михайле… розумію, — повагавшись, боязко мовила жінка.
— От і добре, — кивнув він. — Думаю, ангел уже в дорозі. Я веду його світом, але тут сила небес майже не владна. Непогано б телефон десь знайти…
Жінка теж роззирнулася, наче щось шукала.
— Але де тут можна щось знайти? — мовила вона розчаровано. — Навколо тільки сніг та пустеля.
— О, це нічого, — сказав той, кого жінка назвала архістратигом. — Пустеля не безмежна, рано чи пізно вийдемо до людей.
В очах жінки промайнув страх.
— Люди… — сказала вона. — Як вони нас зустрінуть?
— Як завжди, — відповідав архістратиг. — Як люди людей.
— Саме цього я й боюся…
Слідом за тим пролунало низьке, ніби підземне гудіння, що чулося, одначе, просто з небес. Якби хто мав зір на кшталт оптичного прицілу, за секунду до того він устиг би помітити, як високо вгорі виникли з порожнечі кілька снарядів і, розпоровши повітря, вдарили точно в те місце, де стояли прибульці. Пролунали чотири потужні вибухи, що злилися в один. Коли дим розвіявся, в глибокій вирві без руху лежали два тіла. На дні її, строкатій від сірої землі та блакитного снігу, була жінка, а на ній, прикривши її собою — той, кого вона кликала панотцем Михайлом. Обоє лежали мертво, безнадійно, для них, вочевидь, усе було скінчено раз і назавжди…
Але якби хтось третій опинився в полі в цю мить і, відкинувши страх, придивився уважніше, він із подивом і захопленням виявив би, що обидва тіла неушкоджені. Незважаючи на пряме влучення, навіть одяг на них залишився цілий — тільки злегка присипаний розкиданим ґрунтом.
Минуло кілька секунд… Чоловік ворухнувся, підвів голову, сторожко роззирнувся на всі боки, а потім звівся на ноги. За ним, обтрушуючись, підвелася й жінка. Чоловік стривожено подивився в низькі небеса, звідки з’явилися посланці смерті, і запитав похмуро:
— Хто міг знати, що ми тут з’явимося?
Жінка мовчала, старанно обтрушуючи своє рябе, як курка, пальто. Потім глянула на панотця Михайла, промовила несміливо:
— Ніхто не міг. Мабуть, випадково…
Супутник її невесело посміхнувся.
— Що ти кажеш, Катю? Чотири
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ангел пригляду», після закриття браузера.