Читати книгу - "Вогонь до вогню"

Коли сонце викотилося з-за дерев, на просторій галяві обіч Чорного байраку важко було розвернутися. Всі, хто прийшов чи приїхав раніше, по-хазяйському влаштовувалися в затінку, діставали зі своїх торб печеню, коржі та баклаги. Дехто, приклавшись до них, вже поривався співати пісень. А люди все прибували. Чоломкалися, підсідали до тих, хто прибув раніше, розв’язували і свої торби, питали про здоров’я та долю спільних знайомих — і вже по тому переводили погляд на групу на пагорбі посеред галяви. То була старійшина, сивочолі, мудрі діди, на яких проте ніхто не зважав. Кожен у цьому краї чинив, як хотів, а справедливість вирішувалася в основному кулаками, а то й шаблями.

— Щось не бачу поміж ними головного, Кирдяги, — чулося то тут, то там. — Захворів чи що?

— Не захворів, а втопився, — чулося у відповідь. — Як пішов у травні рибалити на Дніпро, то й досі не випірнув.

— Ти ба, а я й не знав. Значить, друзі, будемо нового отамана обирати. Тільки на біса він здався, не розумію… О, дивися, як Барило біля старшини в’ється! Чи не хоче він на місце Кирдяги?

— Мало хто чого хоче.

Старшину недолюблювали. І було за що. Кожен, хто повертався зі своїх мандрів, мусив здавати десяту частку здобичі у спільний казан, яким відала ця старшина. На харч, на лікування поранених та хворих… Проте куди це йшло насправді і скільки лишалося в руках самої старшини, ніхто не знав. Але що і старшині неабищо перепадало, сумнівів не було: через якихось півроку навіть найхудіший з новообраної старшини гладшав на обличчі, і його погляд ставав жадібнішим.

Неподалік від гурту старшин на трухлявій колоді примостився ще молодий, рожевощокий лірник. Біля нього тулився поводир, худенький хлопчик років дев’яти. Задерши голову до неба, лірник перебирав струни і дужим голосом швидше вигукував, аніж співав думу про повернення руських князів з далекої Литви.

— А чого це він реве, мов недорізаний бичок? — цікавився хтось, спостерігаючи за діями товариша. — Будьмо, брате!

— Будьмо, — відказував товариш і після задоволеного кхекання пояснював: — Та каже, що якийсь Ольгерд привів наших князів з Литви і витурив татарського поплічника Федька з київського столу. А на це місце посадив свого сина Володимира.

— А яка різниця між Федьком і Володимиром?

— Не кажи. Бачив я того Федька. Ні Богу свічка, ні чорту кочерга.

— А Володимир, значить, кращий?

— Та хто його зна.

— То навіщо про це так репетувати?

— Бо молодий ще, інакше не вміє.

Від цих слів повновиде обличчя сліпого лірника червоніло ще більше. Його жилаві пальці починали рвати струни з такою силою, що ті от-от готові були лопнути. Потому він вперто вигукував далі.

В центрі іншого гурту сидів сивобородий чоловік. Утершись рукавом, він пожалівся невідомо кому:

— Ні, не ті зараз бродники, гей, не ті-і.

— А які ж були? — запитав худий, мов скіпка, рудань.

— Ге, запитуєш. То були люди, не нам рівня. Один Іван Бирладник чого був вартий.

— Це ще хто такий?

— Із князівського роду. Але землі своєї не мав. То він подався на Дунай, де тулилися такі, як і ми, бродники. І став князем серед них. То вони при ньому зажили, як у Христа за пазухою. Навіть бирладниками себе почали звати.

— Як у Христа, кажеш, — зблиснув очима рудань. — А чом би й нам не мати свого князя, га, хлопці?

Його сусіда насмішкувато пирхнув:

— Так вони сюди й прибіжать. Та де ти їх бачив, тих князів? А якщо і є, то давно вже не ті.

— Кажуть, на канівський стіл прийшов новий князь, — вів далі сивобородий. — Та то тільки так мовиться, що новий. А насправді на цьому столі сиділи до татар ще його діди-прадіди.

В гурті заворушилися.

— А ти його бачив?

— Я — ні. А кум мій Онисько, ми з ним канівські, казав, що бачив. І навіть розмовляв з ним. їде, каже, троє вулицею. Посередині — молодий велет. Руки — о! Плечі — о! Роздивляється навколо, а в очах сльози. Побачив Ониська, низько схилився перед ним і привітався: «Здрастуйте, дідусю!» І поїхав далі. А один з тих, хто був з ним, зупинився і каже: «Оце, дідо, ваш новий князь, правнук незабутнього канівського князя Святослава, котрий за свою мужність прийняв від татар страшні муки».

Бродники помовчали.

— Сльози, кажеш, — нарешті подав голос один і зітхнув. — Авжеж, чом би й не бути сльозам, коли з дідівщиною таке вчинено.

— Почекай, — зупинив його сусіда. — Охрім Зизьо, що з Білого провалля, два дні тому бував у Каневі. То щось він не чув, щоб там сидів новий князь.

— Та я ж кажу тобі, що він поїхав далі, — сказав оповідач. — А той, що з ним, каже Ониськові: «Повернеться тоді, коли порахується де з кимось з татарів…» Спасибіг, братове, за те, що пригостили, піду, може, ще кого зустріну із знайомих.

А