Читати книгу - "Царський пояс"

підросте, сама собі вибирає ім’я. А до того її кличуть як тваринку-охоронницю. (Вона докірливо похитала головою.) Це прийшло від еллінів, не інакше, – називати дитину по-людськи. Ох-хо-хо.

Тітоньки разом осудливо заохкали:

– Ото ж бо, від греків всі погані звички. І вино привозять із Греції. Наші чоловіки вина раніше не вживали, – підсумувала повна вихователька.

Мишко її заспокоїв:

– Я ходитиму в костюмі миші. Миша мене оберігатиме. Бо я не хочу хворіти.

– От і добре, – хором раділи добрі тітоньки. – Ходи, Мишо, здоровий.

А тітонька, в якої був грубезний голос, гуділа:

– Щоб твоя, синку, покровителька раділа, ти іноді попискуй. Так, як оце роблять миші: «Пі, пі, пі».

Мишко підстрибував і по-мишачому пищав. Нові друзі стрибали разом із ним. Але кожна дитина вигукувала своє. «У-у-у-у», – ревів Вовк. «Мав, мав, мав» – попискував Кіт.

Марійка не впізнала свого сина

Першого дня Мишко прибився до свого, жовтого намету, надвечір.

Марія дивилася на сина довго-довго. Мишко вже хотів сказати мамі, що це він, її син. Але мама його випередила – таки впізнала. Сплеснула руками і заголосила на увесь табір:

– На кого ти схожий? Боже, а з волоссям, із волоссям, що сталося? Чого воно синє і стирчить догори? А хвіст, хвіст звідки взявся? Бр-р-р, ще й лускатий. Точно коростявий. Біжи до озера – змий фарбу. Хутко!

– Не буду митися, – уперся малий. – Мене фарба і хвіст оберігають від злих духів і недоброго око. О!

– Що? Що? Що? – перепитала мати сина. – Ану повтори!

Батько заступився за сина:

– Марійко, облиш, не сварися на нього. Ти ж сама бачиш: у Скіфії всі дітлахи розмальовані. Подобається йому бути мишею, то хай нею буде, – розсудливо мовив. – Насип нам краще юшки. Повечеряємо та підемо до шатра Солов’я. Послухаємо його пісень.

Марія тяжко зітхнула. Мовчки розстелила на траві солом’яний килимок. Розклала на ньому неоковирні глиняні миски. Налила в них із горщика гарячої юшки.

Мишко бовтав та перемішував дерев’яною ложкою юшку. Страва була густа, навариста. Зверху плавали шматочки м’яса.

– Чому суп без картоплі? Я картоплю люблю.

– У часи Скіфії картоплю в Європі не вживали, – повчав батько, голосно сьорбаючи. – Бульбу завезли з Америки після відкриття її Колумбом, у п’ятнадцятому столітті. Великої Скіфії, як держави, тоді вже не було, про неї майже забули. Скіфія зникла у перших століттях нашої ери.

Мишко зітхнув.

– Прикро, що Колумб не жив серед скіфів і не відкрив Америку раніше. Тоді б ми їли суп із бараболею.

Насправді, юшка була смачною і без картоплі.

Пісня Солов’я

Намет сліпого співака тулився скраю селища, за яким починався дикий степ.

Мишко, який стовбичив біля батьків, крутив навсібіч головою. Він дуже переживав, щоб чогось цікавого не прогавити.

У центрі щільного кола, створеного людьми, горіло багаття. Рівний стовп диму впирався в зорі. Ось огняна квітка піднялася найвище. Червоні пелюстки почали опадати, але знизу набирали яскраво-синіх барв.

Скіфи перегукувалися, лузали насіння. На узвишші серед дідів сидів Скіл. На юному вождеві біліла сорочка, не підперезана поясом. За вождем розташувалися старійшини-охоронці. Серед них Скажений із Бородавкою. Вояки про щось домовлялися.

– Соловею! Соловею! – гукала хором дітвора.

Дітвору сильними голосами підтримали парубки.

Біля вогнища з’явився дідусь. Він притискав до грудей, мов дитинча, кітару. Мишкові подумалося: співак скидається на пташку, в якої стерті крила. Високий, худий і зігнутий, з довгою, до пояса, білою бородою. Дідок уклінно привітав своїх палких шанувальників.

Скіфи радісно до нього гукали:

– Соловею, брате, повідай нам правду!

Дідок на щось присів і відразу забряжчав, перебираючи струни. Скіфи притихли. Пролунав сильний тонкий голос:

Почну, браття, пісню свою не з билиць часу нашого, а про давно минуле. Розкажу я вам звідки єсть-пішла земля сколотів і хто на ній перший правити почав.

Соловей зробив паузу, хоча продовжував тихо перебирати струни.

Мишко помітив біля вогнища Вовка з Котом, котрі лежали, підперши кулаками підборіддя.

– Піду до хлопців, там краще чути, – прошепотів батькам.

Марійка мовчки кивнула головою. Хлопчик з трудом пробирався поміж людей, що напівлежали. Вовк із Котом розсунулися. Мишко ліг між ними.

Струни дружно задзвеніли. Соловей заспівав протяжно і повільно, наче розказував:

Далеко, далеко, за Гостинним морем, яке назвуть колись Чорним, стримить висока гора. На тій горі живуть-розкошують олімпійські боги. Наймогутніший серед них Зевс. Усі боги і народи поклоняються йому. Засумував якось Зевс і зібране добро йому не в радість стало. Сів він у золоту колісницю, запряжену крилатими кіньми, і високо в небо злетів. Покружляв над Олімпом, політав над морем Гостинним. І плюнув спересердя на них. У край незвіданий, пустинний Зевс спрямував свого візка. Чудова, роздольна, багата на всякого звіра і рибу земля під сонцем мліла. Серце бога найбільшого від щастя зайшлося. Придивився пильно бог наймогутніший: Високим берегом ріки, яку предки Дніпром назвуть, Дівчина-краса, довга коса, походжала. Упав із неба Зевс і прямо дівці під білі ніжки. – Хто ти така, красуне, і хто твій батечко? – питає. Діва