Читати книгу - "Шалена"

Кидаю до валізи інші необхідні речі: трусики, цигарки, швейцарський ніж, паспорт? Дідько! Мій паспорт! Де він? Після Мілана я його не бачила. Відтоді я змінила п’ять зйомних квартир. Він може бути будь-де. Я забула його в «Од бінз»[36], коли вони з’ясовували мій вік? Мої сусіди обміняли його на кристали метамфетаміну? Ще кілька годин тому я не хотіла бачити сестру, а тепер до істерики відчайдушно хочу їхати. (Хоча куди ще мені йти? Краще я полечу до Бет, ніж якийсь безхатній кокні зґвалтує мене в зад у підворітті. Серйозно.) А тепер я п’яна, і від цього не легше. Висипаю на підлогу свою білизну: в цих трусів і ліфчиків бували й кращі часи. Я повзаю навкарачки, заглядаючи під меблі, вигрібаючи з-під них сміття. Кімната виглядає наче після тайфуна. Жодного натяку на паспорт, лише безлад, який і зветься моїм життям.

У мене немає навіть посвідчення особи. Я ніхто. Як ненароджена дитина, як непоцілована жаба. Як мені сказати Бет, що нічого не вийде? Вона мене вб’є. Вона ніколи мені не пробачить. Це був мій єдиний шанс помиритися з нею. Нам треба помиритися, бо через неї я божеволію! Вона прокрадається в мою підсвідомість, наче дементор з Гоґвартсу. Висмоктує мою душу. Змушує шаленіти. Затягає все нижче, й нижче, й нижче. Моя нижня губа починає тремтіти. Гарячі сльози печуть мені очі. Я лежу на підлозі, зіщулившись у позі ембріона, і замість подушки плачу у валізу, аж поки не засинаю.

Хочу й собі таку дупу.

Це через Бет ми ніколи не святкували днів народження. Ну, після нашої першої й останньої вечірки, коли нам було по п’ять. Пам’ятаю, ми були дуже схвильовані. Це була наша перша справжня вечірка. Ми носилися будинком, вищали, сміялися, стрибали, чекаючи на гостей. Бет була в новенькій сукні з рюшечками, крильцями й балетною спідничкою, а я – в старому сарафані, з якого Бет уже виросла. Ми зібрали волосся в косі жмутики своїми улюбленими гумками і шпильками з метеликами. Мама приготували гарні пакунки з гостинцями, надула кульки. Вона навіть спекла торт із дев’ятьма свічками: п’ять для Бет і чотири для мене, тому що одна зламалася, поки ми несли її в пакеті з супермаркету. В будинку було затишно від солодкого запаху випічки. Це був торт із «Моїм маленьким поні»: ваніль, масляний крем, суничний джем, сотні тисяч блискіток. Я не любила ваніль. І масляний крем. І навіть полуничний джем, якщо чесно. Це Бет подобалися ті конячки. Я більше любила тролів. Але погодилася, що цей торт також виглядав дуже круто: рожеве крилате поні із блискучими крилами та блакитною гривою, що мерехтіла й розвівалася за вітром. У ті часи коні могли літати, в повітрі була магія. Принаймні так мені здавалось, аж поки не почали збиратися гості. Потім усе полетіло під укіс.

– З днем народження!

Діти вибухнули вереском. Почалися святкові ігри. Бет виграла в «Причепи віслюкові хвоста», і в «Море хвилюється раз», і в «Музичні стільці». Коли ми грали в «Передай пакунок», мама постійно зупиняла музику тоді, коли коробка була в руках у Бет, і всі призи діставалися їй. Мама дозволила Бет розрізати торт (і до того ж таким гарним ножем!) і загадати бажання.

То була остання крапля. Більше я терпіти не могла. Я повернулася на п’ятках і побігла нагору, а голова моя вибухала приголомшливою люттю. Очі наповнилися слізьми. Решту вечора я провела, зачинившись у ванній у компанії серветок, просочених шмарклями. Я чула, як піді мною двигтить вечірка, а з програвача гримить улюблена пісня Бет «Мені має дуже пощастити» Кайлі Міноуґ. Мама сказала, що я мушу сидіти там, «доки не навчуся нормально поводитись». Бет чудово провела час. Торт я навіть не спробувала. Сестра намагалася вмовити мене вийти. Стукала в двері. Благала мене. Просила. Вона так шарпала ручку, що та відпала. Вона пропонувала мені свої подарунки, листівки й торт (вона робила це лише заради того, щоб краще почуватись). Але то було не одне й те саме. Уживані іграшки позбавлені того блиску. Я не хотіла «ділитись». У того, хто сказав «ділити – в любові жити», ніколи не було близнючки.

У той рік коні припинили літати. Більше ми свят не влаштовували.

Четвер, 25 серпня 2015 року, 7-ма ранку. Арчвей, Лондон

– Де моє вино, Алвіно? – кричить хтось із ліверпульським акцентом.

Хто шукає вино так рано вранці? У двері стукають, і ручка на них тремтить. Слава яйцям, я зачинилась. Я лежу на підлозі гола з розтягненням шиї. Я пролежала цілий день, дивлячись ліворуч.

– Поверни моє вино, – скиглить нечупара.

Я намагаюся встати.

– Вибач, я його випила. Залишу тобі десятку.

Навряд чи.

– Дивися мені, не забудь.

Ручку більше не торсають. Кроки коридором віддаляються. Тиша.

Нелюдським зусиллям підіймаю себе з підлоги. Земля похитується, обертається в мене під ногами. У роті присмак такий, ніби в попільничку хтось вилив кружку пива. Краще б я почистила зуби – на дотик вони шорсткі. На передній частині своєї валізи я помічаю кишеньку, яка, якби я подумала про це раніше, видалася б мені цілком притомним місцем для зберігання паспорта. Відкриваю блискавку. Він там. Не можу повірити!

Читаю, ну просто про всяк випадок, ім’я на паспорті: Алвіна Найтлі. Ага, за останніми даними це начебто я. Роздивляюся фотографію. Стара світлина. Пам’ятаю, я зробила її в фотокабінці на станції «Паддінґтон» у 2007-му, напередодні знайомства з Амброджо. Уважно вивчаю обличчя на світлині, усмішку, очі. Що в ній такого? Надія? Невинність? Молодість? Я видаюся невловно інакшою. Я гарна. Я заплющую очі, затамовую дух, вбираю біль у себе й ховаю його якнайдалі, замикаю глибоко в підвалі та викидаю ключ. Це було ще до всього. Мені було вісімнадцять, така молода, ще цнотлива. У мене ще була надія. Я проминаю фото й гортаю сторінки: порожні, незаймані. Без штампів. Без спогадів. Я ніде не була. Нічого не робила. Не виросла. Не переїхала.

Котра година? Чорт. Чому я не поставила будильник? Зараз 7:48 ранку. У мене трохи більше години, щоб дістатися до Гітроу. Не знаю, чи встигну. Я