Читати книгу - "Коса. Сплетіння долі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сміта обтирається та вдягається в чисту одежу перед тим, як увійти до хижки. Лаліта сидить у куточку, підтягнувши коліна до грудей. Очі її опущені, дивляться відсутнім поглядом у підлогу. На обличчі в неї якийсь дивний вираз, якого Сміта ніколи раніше не бачила, – невиразна суміш журби та гніву.
– Що з тобою сталося?
Дитина не відповідає, навіть не розтискає міцно зчеплені щелепи.
– Кажи, що трапилося. Ну ж бо, говори!
Лаліта мовчить, вдивляючись у якусь таку точку, яку здатна бачити тільки вона одна, якесь таке недоступне місце, далеко від будинку, далеко від села, дістатися до якого не може ніхто, навіть її мати. Сміта починає нервуватись.
– Говори!
Дівчинка зіщулюється ще дужче, наче наляканий равлик, що намагається сховатися до своєї мушлі. Можна було б накричати на неї, штурхнути, змусити говорити. Але Сміта добре знає свою дочку: так нічого не вийде дізнатися. Метелик у її животі перетворився на краба. Її охоплює тривожне відчуття. Що трапилося в школі? Вона, не знаючи цього світу, все ж відправила туди дочку, свій найдорожчий скарб. Може, то було неправильно? Що з нею там зробили?
Сміта знову кидає погляд на дитину й помічає, що сарі в неї на спині порване. Дірка, так, це дірка!
– Що ти наробила? Ти забруднилася! Де тебе носило?
Сміта хапає дочку за руку та смикає, аби відтягти її від стіни: нове сарі, що його вона довгими годинами шила, ніч за ніччю, жертвуючи сном, аби лиш закінчити його вчасно, це сарі, що було предметом її гордості, тепер порване, понівечене, зіпсоване!
– Ти його порвала! Ось, поглянь-но!
Розлючена, Сміта починає кричати, коли раптом завмирає. Страшна здогадка стиснула їй серце. Вона виводить Лаліту на подвір’я, на світло – всередині хижки надто темно. Починає роздягати її, ледь не зриваючи з неї сарі. Лаліта не опирається, і одежа, що й без того трохи завелика на неї, легко спадає з її плечей. Сміта здригається, побачивши спину дитини: вона вся вкрита червоними смугами. Слідами від ударів. Місцями шкіра потріскалася, не витримавши побоїв. Смуги такі ж червоні, як і її бінді.
– Хто це з тобою зробив?! Кажи! Хто тебе побив?!
Дівчинка опускає очі та ледь чутно промовляє слово. Одненьке слово:
– Учитель.
Обличчя Сміти наливається кров’ю. Яремна вена на її шиї роздувається від люті – Лаліту жахає ця пульсуюча жилка, цей гнів матері, зазвичай такої спокійної. Сміта хапає дитину за плечі та трясе її, від чого доньчине маленьке оголене тільце хитається, наче гілочка.
– За що? Що ти зробила?! Ти не слухалася його?
Вона вибухає: її дочка не послухалася вчителя, і то в перший день занять! Тепер уже вчитель точно не захоче приймати її назад до класу, всі її надії розбиті, всі зусилля змарновані! Вона знає, що це означає: доведеться повертатися до вигрібних ям, до бруду, до чужого лайна. До кошика, цього проклятого кошика, від якого вона так хотіла її вберегти… Сміта ніколи не була жорстокою людиною, ніколи нікого не била, але чомусь цієї миті відчуває, як неконтрольований гнів закипає у ній. Це нове почуття, яке цілком захоплює її, товща води, яка проривається крізь греблю її розуму та затоплює його. Мати дає дитині ляпаса. Лаліта зіщулюється під ударами, затуляє обличчя руками, намагаючись захиститися.
Нагараджан саме повертається з поля, коли чує у дворі крики. Він поспішає перепинити дружину, стаючи між нею та дочкою.
– Зупинись! Сміто!
Йому вдається відтягти її, після чого він бере Лаліту на руки. Вона здригається від ридань. На спині в неї батько помічає сліди від ударів, подряпини на шкірі. Відтак притискає дитину до грудей.
– Вона не послухалася брахмана! – кричить Сміта.
Нагараджан нахиляється до дочки, яку він досі тримає на руках:
– Це правда?
Після тривалого мовчання Лаліта нарешті промовляє фразу, яка обпікає їх обох, наче ляпас:
– Він хотів, щоб я підмітала в класі.
Сміта завмерла. Голос Лаліти дуже слабенький, тож мати не впевнена, чи все правильно розчула. І вона перепитує:
– Що ти сказала?!
– Він хотів, щоб я підмітала в класі на очах інших учнів. Я відмовилася.
Побоюючись нових ударів, дитина знову зіщулюється. Дівчинка раптом стає меншою, ніби з переляку намагається стати зовсім непомітною. Сміті аж перехопило подих від цієї картини. Вона підбігає до дівчинки, стискає її в обіймах так сильно, як тільки дозволяють її слабкі руки, та починає плакати. Лаліта ховає обличчя у материній шиї на знак примирення. Так вони і сидять, обійнявшись, поки Нагараджан стоїть поруч і розгублено дивиться на них. Це він уперше побачив, як плаче його дружина. Усі випробування, які випадали на їхню долю, вона зносила без нарікань, без ремства – сильна духом, сильна волею жінка. Та не сьогодні. Притиснувши до себе тіло побитої та приниженої дочки, вона також перетворюється на таку саму дитину, оплакуючи нездійсненні мрії, те життя, на яке вона так сподівалася і якого вона не може їй забезпечити, бо завжди з’являються джати та брахмани, нагадуючи їм, хто вони і звідки взялися.
Увечері, поклавши Лаліту спати та заколисавши її, Сміта дозволяє гніву вирватися назовні. Чому він це зробив, цей учитель, брахман? Він же погодився взяти Лаліту до класу нарівні з іншими учнями, з дітьми джатів, він же забрав їхні гроші та сказав їм «добре»! Сміта знає цього чоловіка і його сім’ю, їхній будинок знаходиться в центрі села. Вона щодня ходить вичищати їхні туалети, а його дружина інколи дає їй трохи рису. То чому?!
Раптом їй згадуються п’ять озер, що їх Вішну наповнив кров’ю кшатріїв, захищаючи касту брахманів. Це вони – слуги культу, просвітлені, писемні люди, що стоять над усіма іншими кастами, на вершині людства. То навіщо чіплятися до Лаліти? Її дочка нічим їм не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коса. Сплетіння долі», після закриття браузера.