Читати книгу - "Право на пиво"

Весь перший рік свого існування малюк мовчечки зносив тягар екстремального способу життя, бовтаючись у похідному ранці за спиною в матері, однак після закінчення цього терміну люб’язно попросив представити його до королівського двору, як того вимагають закон і правила пристойності. Переглянувшись і спільними зусиллями згадавши, що означає «до двору», колишні король і королева зручніше перехопили весла (а розмова відбулася під час швидкісного сплаву по гірській ріці) і спрямували тримаран за течією, туди, де виростали з граніту стіни й вежі їхньої фамільної резиденції.

Однак «до двору» молодий принц не придався. Ромуальд зустрів новоз’явленого брата, м’яко кажучи, без ентузіазму і навіть відмовився від бесіди з ним, порушивши тим самим неписане правило про уважливе ставлення до молодших. Причину такої поведінки неважко було зрозуміти. Розбещений владою, Ромуальд у свої чотири з хвостиком почував себе ще цілком здатним подбати про довірену йому планету-державу і не палав бажанням передавати кермо влади в чужі, нехай навіть більш гідні, руки. Закон про успадкування недвозначно вимагав від нього поступитися своїми правами молодшому нащадку королівського роду, але амбіції не дозволяли цього зробити. А можливо, тягар влади притлумив свідомість монарха, змусив передчасно розтратити відпущений запас кмітливості, і тепер він не усвідомлював своїх дій. Як би там не було, замість того, щоб всадовити молодшого брата на трон і покласти на його голову корону, Ромуальд вирішив відправити небажаного родича у вигнання. Заслати на безлюдний острів. Ув’язнити в острозі. Словом, куди завгодно, де завгодно, аби подалі й на довше. Придворне оточення Ромуальда не насмілилося перечити його рішенням, оскільки здебільшого складалося з ретроградів, тих, що розміняли другий десяток та були згодні на все, тільки б тихо провести решту свідомого життя на теперішніх посадах. Лише кілька обурених голосів пролунало на підтримку законного спадкоємця і древніх традицій. Батьки опального принца на той час уже ледве розрізняли право та ліво і також не змогли забезпечити сина істотною підтримкою у боротьбі за трон. Але в один з поодиноких моментів просвітління батько Нюк урочисто вручив сину свої порвані боксерські рукавиці.

У такій ситуації маленькому принцові не залишалося нічого іншого, як, не чекаючи на вирішення власної долі, не знайшовши допомоги і співчуття на рідній планеті, разом із жменькою прихильників вскочити в перший-ліпший готовий до старту зореліт і спробувати долі у чужих світах.

— І ось ми тут, — закінчив свою розповідь Командор, власнонаречений лідер малюсінького загону повстанців.

— То ти… ви справді принц? Треба ж! Я тільки-но побачив вас… тебе — відразу подумав: ось він, Маленький принц! — зізнався Максим, від хвилювання плутаючись у займенниках і ховаючи за долонею посмішку дурнуватого розчулення.

Він повірив Командору відразу й назавжди. Не тільки через червону кульку, що відключила здорованя-охоронця не гірше, ніж удар кувалдою у чоло. І не тому, що побачив одразу трьох не по роках тямущих хлоп’ят. Просто подивився в блакитні, наче Земля на знімку з супутника, очі маляти, перевів погляд на пап’є у вигляді ракети, що вже ніколи не злетить, тому що тріснула у двох місцях, — і повірив.

Напевно, дуже хотів повірити. І в глибині душі завжди очікував чогось подібного.

— Принц, — з подихом повторив хлопчик. — На жаль, тільки за походженням.

— Але ця корона…

— Корона? — тонкі губи склалися в гірку іронічну усмішку. — Ця дешева платинова підробка? О, ні, це терновий вінець, зубці якого впиваються мені в шкіру, щоб я ні на мить не забував про пережиту ганьбу і приниження. Але нічого, прийде час — і цей символ вигнання замінить справжня виблискуюча корона Чальдіни з найчистішої, найшляхетнішої жерсті!

— Але… чому? — запитав Широбоков, який остаточно розгубився при згадці про платину і жерсть.

— Що — чому?

— Усе — чому! — зусиллям волі Максим змусив жвавий рій запитань в голові вишикуватися по одному. — Насамперед, чому у вас… перепрошую… чальдійців?

— Чальдінців, — виправив його зелений камзол.

— Ага, чальдініан — такі дивні традиції успадковування? Чому трон і корона повинні діставатися молодшому синові короля, а не старшому, що було б логічніше?

— Тобто… як це? — сторопів принц. — Що означає логічніше? — і так подивився на Максима, наче каявся у своїх недавніх словах про осмислений погляд і зв’язане мовлення. — Але ж… чим людина молодша, тим вона розумніша, хіба ні? — заговорив він тоном дорослого, котрому доводиться пояснювати дитині очевидне. — Коли ми з’являємося на світ, наш мозок зберігає в собі все, що будь-коли знали і пам’ятали наші пращури. Родова пам’ять, невже ви забули про це? Чому дитина мовчить перші місяці життя? Тому, що все знає!

— Жарт, — напівголосно прокоментував капловухий.

— Ги-и! — охоче посміхнувся Грюель, наче гарбуз-рекордсмен, випотрошений напередодні Хелоуіну.

— Звісно, жарт, — згодився принц. — Але з неабиякою часткою правди. Принаймні розмовляти і забувати людина починає приблизно в тому самому віці — один рік. До цього моменту вона в повному обсязі володіє усуспільненим досвідом, що встигли накопичити її пращури. Пізніше — щодня, якщо не щогодини, щось утрачає незворотно. Мало кому вдається зберегти до п’ятнадцяти років хоча б маленьку валізку з того величезного багажу знань, що дається нам від народження. Більшість підходить до цього рубежу з порожнім багажем: інтелект на нулі, зате відмінно розвинені рефлекси, яким не заважає — прошу вибачення за каламбур — зайва рефлексія. Ось як це відбувається на Чальдіні. А у вас, землянинів, хіба не так?

— Землян, — уточнив Максим. — Що ви? Зовсім не так! Нам нічого не дається від народження. Ну, крім гучного голосу і кепського характеру. Щоб опанувати знання, землянам доводиться довго і завзято вчитися.

— Нам теж доводиться вчитися — щоб не так швидко забувати. У конкретному віці кожен чальдінець зобов’язаний вибрати собі