Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Льонтом. Дороги і люди 📚 - Українською

Читати книгу - "Льонтом. Дороги і люди"

207
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Льонтом. Дороги і люди" автора Богдан Ославський. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 35
Перейти на сторінку:
за мусульманським звичаєм і хустку. Шия і вилиці — відкриті. Її супутниці виглядали схоже, а якщо про одяг казати — приблизно так само.

Коли потяг рушив, усі троє зробили характерний рух руками. Я згадав українських бабусь, що хрестяться, коли рушає автобус.

Жінки помітили мою зацікавленість.

— Це омін, — сказала одна з них.

— А у вас хрест? — і показала цей жест перед собою, наче мене хрестила.

— Так.

Тоді вона трохи схилила голову, піднесла обидві руки до чола і опустила їх, обводячи контур обличчя. Як і перше, тільки повільніше.

— Отак у нас роблять. Це омін.

Схоже на вмивання лиця.


Вони талювали речі по всьому вагону. В багажники, попід стіл, на третю полицю. Понапихали своїх продуктів, де тільки можна було.

Цукерки залишили на столі. Торби з макаронами — під ногами.

— У Казахстані, — питаю, — це все дешевше?

— Дешевше. Так. І якісніше. Це добрі продукти

— А ви з Кунґрада?

Чорнява ствердно кивнула.

— А ви ще в Кунґраді не були?

— Ні, — кажу, — вперше.

— О, там гарно, чисто, не те, що це нещасне Бейнеу!

— Ліпше?

— Так, нема сміття стільки. Зелено. А тут що -пилюка?

Тоді й потім ця жінка задалась мені дуже близькою. Завжди була з нами. Спілкувались, ділилися їжею. А ще вона мені схожа на Параску Черкасову з Ліниці, в якої ми з братами в дитинстві попадалися то на полуницях, то в окопі, звідки брали глину для майбутніх скульптур. Попри всі ніби відмінності я бачив у тих мусульманках звичайних наших сільських парафіянок. Так само «хрестяться». Рух інакший, звісно, але та ж покірність і ледь помітне схиляння голови. Ті ж самі підстави, аби «перехреститися», той невловимий автоматизм, коли рука проходить свій маршрут не урочисто, виразно, а явно зрізуючи дорогу. І коли в нас таке хрещення виглядає, ніби бабця хоче спіймати муху, то у них — ніби похапцем плюскає води на обличчя.

Посміхаються, жартують, перемовляються. Скоса зиркають у наш бік; з цікавістю, а не з докором. У кожної на поясі, як і в наших базар-ниць, сумочка для грошей. Я легко уявляю собі, як ці мусульманки ходять у великих строкатих хустках колядувати з «сестрицями». Витягують «Нова радість стала», котрась віншує, а потім каже до ґаздині: «Ходи, Маріко, з нами, бо чуєш, нема кому першим голосом кєгнути».

Перераховує гроші, наливає в квартину газо-ваної води. Пропонує — відмовляюся — пропонує, і бачу в ній не те щоб Параску Черкасову, а маму, бабу та й взагалі половину жінок зі своєї родини.

Уявляв, як вони до мечеті збираються, як дехто декого любить паплюжити. Згадав, як у Таджикистані жінки пояснювали нам тонкощі свого гардеробу.

— Ну, так нам нормально. Голова накрита. Але думаєте, можна собі це спокійно носити? Якщо ти цю сукенку влітку вбирала, то навесні вже не одягнеш, бо так будуть язиками, як ті змії.

Я сміюся.

— О, ви думаєте, що так усе скромно у нас? Та придираються одна до одної, що аж. От я у шльопанцях, а так десь шльопанці то й не взуєш. Скажуть... Та всяке казати будуть. Але мені так нормально. А є ще такі, знаєте, черниці. З ніг до голови, ці замотані, знаєте? То, думаєте, всі вони такі релігійні? Та де там! Ну, є дехто, а взагалі або чоловік строгий, або показуха.

— Та показушниці вони всі! — перебила друга. -Замотатись то замотаються, але ні молитов так не знають, ні Коран не читають. Вимахуються!

— І чоловіки, кажете, заставляють?

— Овва! Як натягнеш джинси чи ще там які штани, то так витріщають баньки! Мужики в нас голодні всі! Баби не бачили.


Сонце припікає щораз дужче. Ми витираємо піт. Намагаюсь багато не пити.

Люди тут заварюють чай у чайниках, а не в склянках з металевими підстаканниками, як то у нас. Спершу я дивувався, наскільки ж то культура чаю тут вкоренилася, аби брати з собою в потяг кераміку. Виявилось — чайники провідник роздає. Просто йдеш і береш. А ще — піали. Зовсім не конче нічого купувати. Чай у більшості людей із собою, як і молоко у бляшанках.

Врешті я прийшов із повним чайником, та ще й надибав молока по дорозі. Коли випили, найстарша жінка перевернула накривку ручкою донизу і поставила на неї бісквітний рулет «Ро-шен». Виставила, краще сказати. Рулет на чайнику — добрий прилавок.

По вагоні суцільним потоком ідуть гендлярі. Навіть не один за одним, а двома зустрічними колонами. Їхні крики зливаються в єдину веремію, і так, вважається, має звучати справжній базар.

«Пєльмєн-лагман, пєльмєн-лагман! Шашлик! Балик! Хара шяй (чорний чай чується нам як «хароший!»)» У них є все: чаї-води, риба, супи, мобільні телефони і карточки місцевих операторів, футболки, кепки, халати, тапочки, сукні, годинники, біжутерія, посуд, музичні інструменти і всякий-превсякий мотлох. Хлопчина у сонячних окулярах носив на продаж футбольний м’яч.

Вони викрикують, штовхаються. Іноді стають і розкладають товар на плацкартах, аби показати

1 ... 10 11 12 ... 35
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Льонтом. Дороги і люди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Льонтом. Дороги і люди"