Читати книгу - "Анна Київська – королева Франції"

Був, був… І присягався «бути моїм чоловіком, а я – його дружиною». Ось тільки як його звати (а так кортіло дізнатися) – не відала. І про своє майбутнє хотілося наперед почути. Хоча яке майбутнє у княжої дочки – відомо: в ім’я зміцнення міждержавних (чи ще якихось там відносин) віддадуть – часом і за старого князя з чужоземелля, і – живи та зміцнюй ті міждержавні (чи ще які там) відносини. А чи любиш ти його, чи він тобі хоч подобається, – батько й питати не буде. Іди, бо так треба.

А там… Злюбиться. А не злюбиться – і так вік проживеш. Одне слово, династичні шлюби. То чи не все одно, кого тобі виберуть? Ет, виходить, не все. Хотілося дізнатися, як його хоч звати-величати.

З дівчатками-подружками Анничка під Новий рік ворожила. Перекидала через ворота чобіток: куди, у який край носком впаде, туди й віддадуть.

А ще хотілося дізнатися ім’я судженого. З цією метою дівчата виходили на вулицю і в першого стрічного запитували його ім’я.

Яких тільки імен Анничка (а серденько аж завмирало) не почула при тім ворожінні під Новий рік! Часом у ніч ту, як виходили на ворожіння, гули-вили над Києвом заметілі, світу білого не видно було, а вони ганялися за поодинокими перехожими: дядьку, дядьку, а як вас звати?..

Яких тільки імен вона тоді не почула! А імені Генріха серед них ні від кого не чула. Та й не дивно – не слов’янське ім’я, чуже, з чужого краю…

А тоді згадала: ой, таке ж було літ зо п’ять тому з її старшою сестрою Єлизаветою, Лисаветкою її любою. Теж як почала дівувати, з подружками ворожила, щоби дізнатися, а яке ж ім’я буде в її судженого? Яких тільки імен їй при тім ворожінні в новорічну ніч не називали, а імені Гарольда серед них не було. Чуже воно для русичів, а бач…

За Гарольда Єлизаветонька[4] пішла, з волі батькової віддалась. У чужу Норвегію, як в інший світ. Плакала, як з батьками прощалася, з сестрами-братами, і з Києвом теж: «Ой, Києве мій, граде золотоверхий, не побачу я більше тебе!» Анничка теж плакала, як прощалася з сестричкою, яку над усе любила. А через рік Єлизавета, Лізонька незабутня з далекої Норвегії, з нарочитим гінцем звістку про себе прислала:

«Сестро моя, – Анничці писала, – я така щаслива, що за Гарольда пішла і в його Норвегію, що вже й моєю стала, перебралась. Коли тебе, сестричко, батько наш буде віддавати в чужий край за якого-небудь принца, не знаного ні тобі, ні Русі нашій, – не плач і не побивайся. З любим і чужа земля стане тобі рідною. А як ще й діток йому народиш, то й узагалі…

Ми ж Ярославни! І батечко наш Ярослав Мудрий. Куди не віддасть, там і твоя отча земля буде, і станеш ти королевою – як от я стала…»

І що ж? Коханий, якого й не було насправді, зрадив її.

– Люди кажуть, – матінка своє гнула, – назвалася грибом – лізь у кошіль. Виросла, на порі стала, дівко, йди за того, за кого віддають. Хоч у Францію, хоч іще кудись… Та й королевою ти станеш, чого ж сумувати? Не кожній так щастить. А тобі щастячко як з Божих небес упало.

– А мене ви запитали, чи хочу я йти заміж?

– Ох, дочко, нас, жінок, про це ніхто не питає. А батьки й поготів. Як батько вирішить, так і буде. Не ти перша, не ти остання. Колись і за мною у Швецію до батька мого, короля, прибули свати з незнаної мені Русі від князя Ярослава Мудрого, і мене теж ніхто не питав, чи згодна я за нього йти, чи ні… Віддали. І забрали мене, повезли в далеку і незнану мені Русь… І що? Звикла, злюбилася… З батьком твоїм ще й щаслива. Наче я зроду-віку в Києві й жила. Навіть і забула про свою Швецію. Батьківщина для жінки там, де її родина, діти, чоловік… І ти поїдеш у Хранкське князівство… Щоби воно стало згодом твоєю новою батьківщиною.

– Яке-яке князівство?

– Та чи тобі, зрештою, не все їдно? Як приїдеш – розберешся. Маєш розібратися. Бо королевою у них будеш. Вставай-вставай, батько звелів тебе нарядити й на очі сватів привести… Заберуть вони тебе