Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

Перша сцена мала виглядати так: я йду з валізкою під’їздом, посипаним гравієм, дзвоню у двері, мені відчиняє одягнена в чорне служниця. Так звичайно починаються фільми та оповідання, і так я це уявляла собі в літаку. Я, власне кажучи, знаю світ лише з фільмів і книжок — тож чи можна сказати, що знаю світ?

З якихось причин ніколи не буває так, як я уявляла собі раніше. Діється це, гадаю, тому, що у світі є надто багато змінних величин, набагато більше, ніж може вмістити моя уява. Жодна уява на це не здатна, хіба що вона натхненна, хіба що це буде візія. Але можливе також інше пояснення — гра з Богом: він дає, щоправда, фантазію і натхнення, але не дозволяє передбачити найбанальніших подій. Дає тупий ніж, паперовий молоток, скляний гвіздок. Можливо також, що уява якимось чином вичерпує дійсність — те, що уявлене, не може вже статися. І навпаки — трапляються тільки неуявлені речі. Це могло би означати, що уява і дійсність черпають з того самого джерела, з почекальні дійсности. Сполучені посудини.

Може, це лиш моя уява є такою калікою. Може, існують люди, які вміють передбачити все одразу і повністю або принаймні передчути в якихось загальних обрисах. Ясновидці. Суха авторитарна мудрість пасьянсів.

Пані — нехай зветься — Скочмен розіслала звістку через своїх знайомих у Лондоні, що прийме у себе письменницю. Що взамін за мовчазне письменницьке товариство (письменники — це мовчуни) забезпечить умови для творчої праці. Нехай це буде жінка і полька.

Так я там опинилася. І все було іншим, аніж я уявляла собі раніше.

Я в житті не бачила такої мінливої погоди. Прогнози погоди від Бі-Бі-Сі 3 тихо й непевно жебоніли з маленького радіо, яке стояло на каміні — несміливі, без віри у власну силу переконання. Перед кожним виходом на прогулянку моя рука звично шукала знайомої ручки парасолі. Ані разу за весь цей місяць не побачила я блакитного, відкритого неба; хмари чаїлися за верхівками дерев і в одну мить опановували весь простір. Раптом починав падати дощ, хоча б на хвильку, хоча б напоказ.

— Садівник зламав ногу, тому ми гріємо електричними пічками. — Це було одне з перших речень, які вона вимовила. Я тоді не зрозуміла цієї таємничої залежности, але пічка нагрівала мою кімнату за кілька хвилин. Я була в країні, де будинки опалюють у червні.

Тут усе було давно вже усталеним. Неможливі були ніякі імпровізації. Кожна річ стояла на своєму місці, ніби протягом тих років, які в моїй країні багато разів перевертали все, що тільки можна, догори ногами, тут речі терпляче шукали своїх місць і, знайшовши їх нарешті, позвивали гнізда. Скільки часу потрібно китайській нефритовій фігурці дракона, щоби опинитися там, де вона повинна бути? Сто, двісті років? Усілякі абищиці на фортеп’яно, які ніби приросли до чорної лакованої поверхні інструмента. Картини на стінах так прижилися, що їх майже не помічаєш. Килим, досконало поєднаний з дерев'яною підлогою, доведений до чистої квінтесенції м’якости під ногами; бронзові вікторіанські лампи, сховані за межами власного світла.

Я швидко зрозуміла, що ми обидві були певним чином занурені в минуле. Я внаслідок того, про що хотіла писати — мені шість років, я мандрую розлогими сонячними долинами Одри, зачудована безумовною красою вперше почутої по радіо «Girl» Бітлзів. Вона — за віком. Коли маєш стільки років, то вже не встигаєш на виклик щоденного тут і зараз.

Так чи сяк, а нас відділяли одну від одної піввіку. Статечна англійська вітальня намагалася витворити між нами якусь площину порозуміння. Для мене її минуле не вміщалося в уяві. Тремтіло, як міраж.

Я ще на початку сказала їй, може, це й прозвучало не дуже чемно, що від мене важко чекати співучасти в глибоких дискусіях. Моя англійська, як сама бачить, досить убога. Я не маю здібностей до мов. На моє здивування, вона не виглядала розчарованою. Усміхнулася.

Вранці я сходила до їдальні на сніданок. Діставала саме те, що замовила попереднього дня на малесенькій карточці. Найчастіше рідке варене яйце, грінки, сік і каву. Вона вже була по сніданкові, може, взагалі не снідала. Сідала біля мене на хвильку, дивлячись, як я їм. Може, мені це здавалося, але я помічала в отому пригляданні до мого ранкового апетиту якусь чулість. Уранці я завжди бувала найбільш балакучою. Приводом була свіжа газета, а в ній кінець війни в Косово, заворушення в Лондоні, шлюб принца Едварда. Я лише старалася не формулювати своїх поглядів на світ із повним ротом.

Вона була невисока, худенька, фарбувала, як гадаю, волосся. Той світлий натурально-лляний колір видався мені досить незвичним у її віці. Носила довгі спідниці та кашемірові светри. Чорні або сірі. Вечорами накидала на плечі шотландську картату хустку.

Майже цілий день я писала, вражена тим безміром часу, який простягався переді мною і не переривався нічим, за винятком власного голоду. Коли мені вже боліли зап'ястя від стукання по клавіатурі, я лягала на підлозі й пригадувала деталі, марила й вигадувала, вивчала всі можливості часу. Вперше у житті я писала про себе, але зі здивуванням відкривала, що писання про себе творить когось іншого. Що не можна бути одночасно спостерігачем і спостережуваним, тим, хто пізнає, і тим, кого пізнають. Мабуть, тому в усіх спогадах є якась фальш, а в кожній автобіографії — творення.

Література є якимось санкціонованим, увільненим від етики, суспільно схваленим і чарівним обманом. Гадаю, що тому й тягло мене завжди до писання.