Читати книгу - "Свій час"

— Скуркісе, ти худоба, — мовила Машенька, — ти цинік і брутальна тварюка, жінкам таких запитань не ставлять.

— Сімнадцять! — прорік Красоткін. — Вірусикові завжди сімнадцять. Ходімо!

— Незручно, — вона ще намагалася пручатися. — Я до вас потім… дослухаю і підійду…

— Ми йдемо в «Склянку», — сказав Берштейн. — найавтентичніший заклад цього міста. А «Склянку» неможливо знайти. Вона показується лише тим, кого сама кличе.

— Невже ти чуєш її голос?

— Ні, Машенько, але мені показали дорогу.

Авжеж, я мусила залишитися, думала Віра, жахливо, як я потім дивитимусь в очі дівчатам, це так неввічливо — йти геть, щойно відчитавши своє, хто ж іще слухатиме поетів, як не колеги по цеху?

Самоїдські думки ліпилися в ланцюжок, ритмічно синхронний із вервицею вогнів посеред проспекту; придивившись, Віра зрозуміла, що це маленькі декоративні деревця, обвиті гірляндами, як гарно… В цьому місті вона була вперше. А Берштейн і Красоткін з Машенькою їздили щороку і її кликали вже багато разів: ти що, це ж саме той фестиваль, туди їдуть УСІ — так-таки, наголошуючи, самими великими літерами.

Але вона відмовлялася, тому що була жива мама — єдина людина, з якою Віра з року в рік відзначала день народження. Жасминовий чай у тонкому чайничку з ієрогліфами та японською пташкою, блюдечко з горіховими коржиками, мама їх дуже любила… і жодної промовленої вголос цифри, їхній з мамою час давно зупинився, у замкненому світі — що менший він і непроникніший для чужих, то легше підтримувати свій, окремішній час. Власне, у поетичних колах він теж майже не рухався: фестивалі, читання, посиденьки у кав’ярнях, вервечка незмінних знайомих облич — милий Міша, нерозлучний із чарівливою Машенькою, милий Скуркіс, талановиті дівчата, видатний Берштейн…

Мама померла навесні. А мені сьогодні виповнилося п’ятдесят сім.

— Отут повертаємо, — сказав Берштейн. — Усі проминають цей поворот, а я минулого разу знайшов для себе орієнтир: ось, бачите щербатий камінь?

— Вони тут усі щербаті, — засміялася Машенька.

— За десять кроків має бути арка. Якщо її не буде, то я, звісно, зганьбився.

— І арки тут скрізь…

У темряві, такій несподіваній після освітленого проспекту, аркове склепіння нависло важко, немов грозове небо, їхні кроки нерівною бруківкою звучали здвоєно і лунко, — а Віра ніколи не любила замкнутого простору і тягаря над головою, відразу почало тиснути в скронях і вона гостро відчула, яка неправильна, випадкова, непотрібна її тут присутність. День народження — нащо? Любі, близькі, майже рідні люди — до речі, всі вони її обігнали і там, попереду, щось жваво обговорювали, арочне відлуння спотворювало їхні голоси, — їй не хотілося, категорично не хотілося святкувати з ними, вислуховувати їхні вдавані, щирих на п’ятдесятисемиріччя не буває, розлогі компліменти, брати участь у спільній розмові про долю поезії та батьківщини… Наскільки краще було б залишитися, послухати хороші вірші. А потім просто погуляти містом з дівчатами або й самій — звісно, освітленими вулицями.

Попереду пролунав багатоголосий захоплений вигук, а потім сповнений безмежного самозамилування голос Берштейна:

— А дехто сумнівався.

— Дай-но, дорогенький, я тебе розцілую. Красоткін, відвернись і не підглядай!

Віра підійшла до них і побачила над головами вивіску, що мерехтіла в посвіті блакитнавого ліхтаря вітражними літерами з перламутрового та кольорового скла: справжній витвір мистецтва.

— «Склянка»! — оголосив Скуркіс; із напруженою галантністю потягнув на себе важелезні, товстющі на ребрі двері. — Вірусику, ти перша.

Нерівні кам’яні сходи вели в темряву і вниз, назустріч здіймалося курне солодкаве повітря, і шляху для відступу вже не залишалось. А може, воно й на краще. Можливо, мені було б зараз стократ тоскніше, якби ніхто не згадав про цей день.

— Нам неабияк пощастило, що є вільний столик, — мовив Берштейн, вмощуючись між Вірою та Машенькою; Скуркіса як наймолодшого відрядили на пошуки п’ятого стільця для нього ж самого. — Це дуже, дуже популярне місце. Серед тих, хто знає.

За сусідніми столиками щебетала переважно молодь, вочевидь, студентська, по-пташиному пістрява, в чудернацькому пір’ї — Віра вже давно зареклася дошукуватись якихось закономірностей і стилю в сучасному тінейджерському одязі. Вибухи реготу, невиразний гамір, окремі дзвінкі слівця, геть незрозумілі поза контекстом, ніби чужою мовою. Смішно. Ти ж тягнешся до молодих, спілкуєшся з ними як рівня і пишаєшся цим, тобі цікаво з ними, твоїми дівчатками, молодшими на десять, п’ятнадцять, чи й на всі двадцять років; а тим часом уже виросло покоління, яке й молоддю назвати не можна — цілком інакші істоти, незбагненні, далекі. На їхньому тлі раптово проступають зморшки на занадто рідних, а тому незмінних з роками обличчях ровесників, що їх зараз підсвічує автентична ажурна лампочка на столику.

Здається, всі вони подумали приблизно про те саме.

— Цим ось поезія не потрібна, — промовив Скуркіс, підсуваючись ближче на роздобутому стільці й даючи зачіпку для літературної балачки.

— Наша поезія, — безжально уточнив Берштейн. — Будьте певні, у них є свої кумири. І збирають, до речі, повнісінькі зали.

— Знаю, бачив. Зазирнув був на ті їхні читання. Дівульки з голими пупами.

— Не лише. Взяти хоча б Нечипорука. Якщо не помиляюся, Жорко, він твій ровесник.

— О, я щойно його слухала, застала вже під кінець. Такий еротичний чоловік!.. правда ж, Красоткін?

— По-перше, він з ними відверто заграє! Хіба справжній поет догоджатиме сопливій аудиторії? А по-друге, ваш Нечипорук — зірочка локального масштабу. Назви його прізвище десь поза межами цього