Читати книгу - "Гілея"

Іван вийняв із згортка дві метрові ялинки і подав Марті.

— Дякую, — загорілися радісно Мартині очі. — Я таких ще не бачила.

Іван швидко викопав дві глибокі ямки, і вони з Мартою посадили ялинки біля ганку, потім полили водою.

Ольга з молодицями заходилася готувати вечерю. Переморгнувшись, кудись щезли Матвій і Парамон, а Марта все стояла біля своїх ялинок...

Стіл накрили на подвір’ї під хатою, Матвій приніс пляшку горілки і поналивав у чарки. Прийшов і Парамон, з підозріло настовбурченими кишенями.

— Вибачайте, — промовила Ольга. — Чим багаті, тим і раді.

Якби мала, то хіба так частувала б Ольга своїх гостей? Принесла все, що було в хаті: бринзу, цибулю, спряжила яєчню та миску картоплі. Замість хліба — черстві підпалки — вже й забули на хуторі, як той хліб печуть.

Іван зайшов до хати і виніс велику пухку паляницю — мати спекла на дорогу. Брали набожно її в руки, розглядали, нюхали, прицмокували язиками.

— Як сонце...

— І живуть десь люди!

— Аж їсти жалко...

— На те він хліб, щоб їсти...

— Мамо, дай мені шматочок...

— Сідайте вже, — припрошувала Ольга.

— Вип’ємо за Марту, — сказав Іван.

— Щоб щаслива була та здорова.

— Дай боже!

Чарка в Мартиній руці тремтіла. Вперше отак пили за неї, зичили щастя і здоров’я. Марті було радісно, що заради неї зібралися за цим столом хуторяни і що вони посміхалися їй, забувши про свої турботи і печалі. Зараз навіть Парамон здавався Марті гарним. Марта відчула на собі погляд Івана, але подивитися на нього не насмілилась. Краєчком ока бачила тільки його руку з гранчастою чаркою.

Підвівся з-за столу дід Опанас. Високий, худий, з сивим волоссям, що спадало йому на плечі, він, здалося Марті, був схожий на святого, що висів на покуті в хаті. Святий в одній руці тримав чашу, в другій посох; дід Опанас теж тримав у одній руці чарку, а другою спирався на гирлигу. За спиною святого паслися в голубій далині вівці. Отари діда Опанаса скубли вижухлу траву в степу. Святий теж був старий, як і дід, тільки червонощокий і пишний. Видно, що не переробився.

— Може, сто літ у цьому степу стоїть наш хутір, — промовив чабан, — сто літ ми пасемо тут овець. Колись нас було більше, зараз — оце ми всі тут... Дехто ще до війни забрав дітей і подався в села, інші не повернулися з фронту, а ми живемо. Не скажу, що легко нам, нема достатку, але є воля, є рідна земля, яку захистили наші сини... Сьогодні для мене добрий день, бо прийшов до нас жити ще один чоловік. Каже Іван, що буде садити ліс на цих пісках. Нічого тут не виросте, Іване, але, якщо і не зробиш нічого, то буду я тобі дякувати хоча б за те, що хотів ти зробити людям добро. Ото з приїздом і за твоє здоров’я.

— Ти пробач, не хотів тебе образити, — потягнувся чаркою до Івана Карагач. — Поїдеш, то не згадуй лихим словом.

— Куди ж я поїду, Матвію?

— Поїдеш, поїдеш, — впевнено сказав Карагач. — Хіба тут може жити культурний чоловік? Одне слово, ферштеєн...

— Ні в жисть! — підтримав Карагача Парамон.

— Треба жити, — промовив Іван. — Треба.

— Знаєш, Іване, якщо проживеш отут на Овечому рік, то... то, — щось довго вирішував Матвій, — то я віддам тобі свого трофейного мотоцикла марки «цундап». Відремонтую і віддам! По руках? Ферштеєн?

— Згода, — Іван ляснув рукою по широкій долоні Карагача.

Але на цьому процедура складання угоди не закінчилася. Матвій узяв сокиру і подав Івану.

— Роби першу зарубку, — показав на ганок, — на отому стовпчику.

Іван з викликом поглянув на Матвія, усміхнувся Марті, і гостре лезо врізалося в стовп.

— А тут будуть мої роки...

* * *

А за столом:

— Скільки ж йому?

— Та років тридцять, певно...

— Двадцять вісім. То війна йому чуба посріблила. Льотчик.

— Та ну?

— Максим казав... Славний хлопець.

— Ото його Ольга і притаковила в себе... Дав би бог. Марту ж хоч сьогодні під вінець...

* * *

— Дванадцять танків на нас ішло... Ми пропустили їх, а потім — прямою наводкою в борти — р-раз!

— А ми свою «сорокап’ятку» тягнемо... Ні машини, ні коней, повпрягалися хлопці...

— Підбили одного, другого, коли мій баштовий кричить! «Пантера»! Я...

— А ми, значить, тягнемо... Коли дивимося — іде на дорозі колона... Розвернулися і... за твоє здоров’я...

— Врізали ми по тій «пантері», аж дим пішов...

* * *

— То листа б написала, може, в нього батьки ще живі, хай би Юрка забрали, все тобі легше було б...

— Та не знаю, куди писати... Район забула... Наче Талди якийсь Курган чи ще щось... Одне слово, Казахстан...

* * *

— На карті я тобі що хочеш намалюю — і ліс, і природу всяку, а тут воно не ростиме.

— Спробуємо.

— А звідки ж той торф