Читати книгу - "Дисертаційний прорахунок"

— Змінився цикл обробки, — сказав один.

— Час на неї зменшився! — додав юнак в окулярах і робочій спецівці, з ключиками та вимірювальними інструментами в кишенях. Він вдивлявся у регістри, що світилися, і щось нотував у блокноті. — Програму змінено. Але на краще. Невже машина сама знайшла оптимальний режим? Може, залишимо так — для перевірки?

— Щоб технологи дали нам по шапці? — заперечив другий. — Мені плювати на оптимальність, головне, щоб не лаяли… Змінюй програму.

“Оце так інженери! — зітхнув Дудін і попрямував далі. — Нехтують оптимальністю заради перестраховки наладчика!”

Дійшов до кінця цеху, постояв трохи і тепер уже дивився на лінію байдуже: “Так, потоки не стикуються!”

У складальному на конвейєрі працювали дівчата. Він підійшов до однієї з них. Непомітно легенько притиснувся до приладу. Дівчина прикладала щупи до пристрою, прибирала руки, натискала кнопку і дивилася на зелену лампочку приладу. Несподівано засвітилася червона. Дівчина вимкнула прилад, зняла затискачі і поклала картку “брак”. Підійшов другий прилад, знову засвітилася червона лампочка.

— Стій! — закричала дівчина. — Брак. Майстер зиркнув на Дудіна.

— Не відвертайте її уваги! — і звернувся до дівчини. — Де брак? Показуй… Ти повертай, повертай…

Дівчина ввімкнула прилад, під’єднала затискачі, натиснула кнопку — спалахнула зелена лампочка.

— Ану, дай мені он той комплект, — і вказала на бракований пристрій.

Хлопець підніс їй блок. Вона приклала затискачі, натисла кнопку.

— Усе в нормі, — зрадів майстер. — Панікуєш!

Дудін повернувся і заквапився геть. Дівчина здивовано дивилася то на прилад, то на пристрій. Раптом побачила, як Дудін обернувся, підморгнув їй, потім підняв руку і ледь помітно помахав пальцями.

— Не розумію, — розгублено вимовила дівчина й довго дивилася вслід Дудіну.

А того розвеселив цей його жарт. Він ішов і усміхався, вдивляючись в обличчя людей. Його вітали, і він не дивувався: а чому б не привітатися з людиною, у якої гарний настрій?

Люди заходили в ліфт. Дудін пішов за ними. Став біля кнопок керування. Ліфт несподівано поїхав униз, потім плигнув угору. Вниз — угору, вниз — угору. Жінки зашуміли, а чоловіки перезиралися, нічого не розуміючи. Двері не відчинялися.

— Що з автоматикою? — захвилювалися жінки. — Зараз застрянемо.

Але ліфт зупинився, двері розсунулись, і Дудін вийшов у коридор. Довгий ряд скляних дверей і на кожних табличка. А за дверима — люди, папери. Один підпис лягає на другий. Дудін ішов уздовж коридора, читав таблички.

Спочатку був “Заступник директора”, потім “Начальник відділу”. А далі що? Може, зазирнути?

Тернавський сховався від Ковальова у відділі комплектації і весело романсував з дівчиною, що сиділа за великим столом, заваленим паперами.

— Чому б вам не наважитись і не прийти на побачення? — запитував він, зазираючи в її темні очі: — Може, боїтеся?

Зайшла секретарка, привіталася, подала дівчині документи, зачекала, поки та розпишеться в книзі, й вийшла.

— Ну то як? Прийдете? — перепитав Тернавський.

— Не знаю.

— Господи, такий гидкий настрій, а ви ще й відмовляєте. Ось зараз зроблю літак і заберу вас із собою!..

Теревенячи, Тернавський склав з якогось папірця літачок і пустив його у вікно. Дівчина ахнула:

— Ви ж листа з міністерства викинули! Там підпис начальника управління!

— Он як! Я й гадки не мав, що ви, рядовий технік, непомітний клерк відділу збуту, листуєтесь із самим Сиченком.

— Зовсім не з Сиченком, а з таким самим працівником, як і я. Начальник тільки підписує.

— То що ж, по-вашому, начальник існує тільки для підписів?

— А ви як думали? Що ж з листом робити? Він же зареєстрований!

Вона підвелася, підійшла до вікна, побачила, що літачок зім’яли й забруднили машини і зітхнула:

— Ну, гаразд. Може, і обійдеться. Не помітять, що з тисячі листів на один не дано відповіді.

— Віктор Георгійович? — схопився Тернавський. У кабінет зайшов Дудін. — Я на хвилиночку, зараз закінчу документацію!..

Він кулею вилетів з кімнати. А Дудін пішов за ним слідом. Відчинив двері лабораторії, у які хапливо заскочив хлопець, і завмер: де він бачив цю дівчину? “Маша!” — пригадав її ім’я. Так, це з нею стояв Віктор в аеропорту. Тоді Дудін уперше почув її ім’я. Це її фотокартка висить у Віктора в кімнаті.

Дудін сів за стіл, на якому стояв термінал, поклав руки на клавіші. На екрані виникли спочатку троянда, потім ромашка, а тоді зображення Маші.

— Тільки цього нам не вистачало! — вигукнула руда дівчина, що сиділа у глибині лабораторії. — Усе пропало, і з’явилася наша цяця!

Попова розгубилася, коли побачила своє зображення на екрані.

— Вже й на екран пролізла! — буркнулл рудоволоса.

Дудін встав, підійшов до неї, підморгнув і несподівано для себе сказав, звертаючись до всіх:

Дві жінки руді! Ви із сонцем повінчані.