Читати книгу - "Зброєносець Кашка"

Кашка так ніколи й не зрозумів, звідки Пимич довідався про його біду й чому вирішив допомогти.

Підвівшись, Пимич обтрусив коліна, став поміж Кашкою і бабою Лізою і безстрашно сказав їй:

— Тобі, стара, не соромно? Знайшла на кому силу випробовувати, на хлопченяті?..

Бабуся ойкнула і впустила замок.

— Ах ти… Ах ти!.. — почала вона.

А Пимич схилив набік голову й додав неголосно і з докором:

— Чого розохалась? Краще б запитала його, як він торгував. Він же й грошей не брав, жодної копійки ні з кого. Всіляких дурнів слухаєш, а з ним поговорити не можеш. Хутчій за вухо…

— Йди, йди, — жалібно промовила баба Ліза й відмахнулася, ніби Пимич був нечистою силою. — Іди звідси. Либонь, сам також… Іди… Куди пішов, он вона, хвіртка…

— Нам тут зручніше, — солідно зауважив Пимич і важко виліз на паркан. Звідти сказав: —Ти, Кашко, не бійся. — І зістрибнув.

Знову здригнулася земля. Баба Ліза подивилася на замок, що лежав на землі, слабо змахнула рукою і втомлено побрела до хати. Ніби Кашки й на світі не було.

Він дивився їй услід, поки не зачинилися двері. Потім пішов на ґанок, примостився на сходинці й прихилився головою до билець. Великої радості Кашка не відчував. Тільки здивування: «Оце так Пимич!» Але й здивування швидко минулося. Усе було правильно. Зовсім невинного Кашку хотіли посадити в сарай, але ж справедливість має бути на світі. От Пимич і прийшов, щоб справедливість перемогла. Батько Кашці про це пояснював якось: якщо людина не винна, справедливість завжди переможе.

Кашка почав думати про тата. І про маму. Про те, як зроблять операцію, і все буде добре. Всі знову зберуться разом. І не треба буде ввечері щипати себе за носа, щоб стримати сльози.

Шелестіло біля ґанку листя горобини, поїзди гуркотіли за будинками. Кашка трішечки задрімав. Він здригнувся, коли ззаду відчинилися двері.

— Йди сиру поїж, — з удаваною суворістю проказала баба Ліза. — Цілісінький день гасав десь, а тепер і в хату йти не хоче.

Кашка повільно підвівся і пішов у дім.

Він сидів на кухні й копирсав чайною ложкою сир.

— Їж, — наказала баба Ліза.

— Не хочеться.

— «Не хочеться»… Глянь-но, губи надув. Занадто вже вразливий.

Кашка був не вразливий. Просто йому не хотілося їсти. І веселим бути не хотілося.

— Може, мені ще пробачення у тебе попросити? — поцікавилася баба Ліза.

Кашці зовсім не потрібно було, щоб у нього просили пробачення.

— Ну, чого ж ти мовчиш? — тихо запитала вона.

А що йому казати?

Баба Ліза зітхнула:

— Стара я стала…

Кашка крадькома озирнувся. Вона сиділа, одвернувшись до віконця. Зовсім несувора, згорблена…

— Давай я по хліб сходжу, — сказав Кашка. — А то скоро зачинять магазин.

Після цього випадку Кашка дістав свободу. Він міг бродити де завгодно з ранку до вечора. Баба Ліза не сварилася. Тільки охала, коли він з'являвся з одірваними ґудзиками, подряпаними ногами і сосновою глицею у чуприні.

— Господи Ісусе! Де тебе носить нечиста сила?

«Нечиста сила» носила Кашку по всій його Країні. По сухих, зарослих соснами пагорбах. По ярах, до самого верху заповнених темною зеленню; там щільно перепліталися кущі смородини, ядуча, мов гадюка, кропива і якісь вологі пахучі трави. По луках і дрібноліссю, де серед тонких берізок і вільшаника траплялися кудлаті корчі, схожі на чудовиська, що припали до землі. По вологих стежинах і рипучих містках, по струмках і болотистих купинах.

Кашка робив відкриття.

Він садовив своїх друзів-чолотяпиків у кишеню (якщо баба Ліза давала сорочку з кишенею) чи стискав у кулаці й зранку вирушав у подорож.

Та опівдні хоч яка стежина все одно виводила його на станцію. В цей час один за одним зупинялися тут три дальніх поїзди.

Льова Махаєв більше не проганяв Кашку. Під оком у нього був невеликий світло-бузковий синець. Звідки він з'явився, Кашка не знав.

А інші хлопці поводилися з Кашкою зовсім добре. Пимич навіть сказав:

— Якщо до тебе хто поткнеться, ти мені його покажи. Я йому — ось…

Кашка знову побачив кулак, схожий на грушу. І тоді, сповнений вдячності, Кашка пообіцяв:

— Знаєш що, Пимичу? Коли мама приїде, я її попрошу, щоб вона тебе завжди в кіно пускала без квитків…

Він був упевнений, що мама не відмовить у такому проханні. Довідається, як Пимич заступився за Кашку, і обов'язково дозволить йому ходити у кіно скільки завгодно.

Пимич подумав, похитав головою:

— Добре… Та мені це байдуже. Я й з квитком можу… А мати коли приїде?

Кашка зітхнув:

— Та… скоро. Коли батько видужає.

— А бабця як? Зла?

— Ні… Тепер не зла. Тільки мовчить і богові молиться потихеньку… Пимичу, а навіщо богу моляться, якщо його немає?

— А мені звідки знати? Той, хто молиться, певно, думає, що він є.

— Хіба їм ніхто сказати не може, що його немає?

— Іди скажи своїй бабці.

Кашка згадав бабу Лізу й подумав, що нехай уже краще молиться. Але розмову закінчувати не хотілося, і він розповів Пимичу, як нещодавно до них приходив дядько Михайло, батьків начальник з автоколони. І як він умовляв бабу Лізу відпустити Кашку до піонерського табору. А баба Ліза не пустила. Побоялася чогось.

— А тобі в табір хочеться? — запитав Пимич.

— Не знаю.

У таборі Кашка не бував. Як там? Чи буде там що хороше? А тут принаймні