Читати книгу - "Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України"

45.20. Кредитна спілка надає своїм членам кредити. Хоч ця діяльність кредитної спілки і є господарською (ч. 1 ст. 21 Закону «Про кредитні спілки» [184]), але ж участь у зобов'язанні фізичних осіб (членами кредитних спілок відповідно до ст. 1 і 10 названого Закону можуть бути тільки фізичні особи) виключає кваліфікацію таких зобов'язань як господарських.

З іншого боку, господарськими є наступні зобов'язання з участю кредитних спілок:

1) зобов'язання поруки кредитної спілки перед юридичною особою, що є кредитором члена кредитної спілки; 2) зобов'язання щодо розміщення тимчасово вільних коштів кредитної спілки в установах банків чи об'єднаній кредитній спілці; 3) зобов'язання щодо отримання кредитною спілкою кредитів в банках, об'єднаній кредитній спілці; 4) зобов'язання щодо надання кредитів іншим кредитним спілкам. При кваліфікації відносин з участю кредитних спілок належить враховувати, що вони прямо визначаються як неприбуткові (ч. 2 ст. 130 ГК), але ж ця стаття розміщена в главі 13 Господарського кодексу, що має посилання в заголовку на інших суб'єктів господарювання (тобто, кредитні спілки визнаються суб'єктами господарювання).

45.21. Торгово-промислові палати є неприбутковими організаціями. Разом з тим, визнається право торгово-промислових палат займатися підприємницькою діяльністю (при цьому прибуток не розподіляється між членами палати, а спрямовується на виконання статутних завдань (ст. 1 Закону «Про торгово-промислові палати в Україні» [121])). Торгово-промислові палати мають право надавати послуги і вступати в інші зобов'язання із суб'єктами підприємницької діяльності та іншими юридичними особами. Всі зобов'язання, що виникають при здійсненні торгово-промисловими палатами такої діяльності, є господарськими. Якщо торгово-промислова палата укладає договори з фізичними особами, які не є підприємцями, виникають цивільно-правові зобов'язання.

45.22. Відповідно до підпункту «а» п. 7.11.11 ч. 7.11 ст. 7 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [113] органи державної влади, органи місцевого самоврядування та створені ними юридичні особи, що утримуються за рахунок коштів відповідних бюджетів, належать до категорії неприбуткових організацій. Низкою нормативно-правових актів [339] за цими юридичними особами визнається право надавати платні послуги. Відносини щодо їх надання можуть бути визнані господарською діяльністю, визначеною в ч. 1 ст. З ГК [42], залежно від того, який суб'єкт надає послуги. Якщо таким є орган державної влади або орган місцевого самоврядування, зобов'язання, що виникло за таких умов, не може бути кваліфіковане як господарське, оскільки таким органам заборонено здійснення як комерційної господарської діяльності, тобто підприємництва (ч. 2 ст. 3; ч. 4 ст. 43 ГК), так і некомерційної господарської діяльності (ч. 3 ст. 52 ГК). Якщо послуги надають інші неприбуткові організації, що утримуються за рахунок бюджетів, неприбуткові організації виступають як суб'єкти господарювання.

Тому такі зобов'язання є господарськими у всіх випадках, коли послуги надаються суб'єктам господарювання або юридичним особам, які не є суб'єктами господарювання. У разі надання послуг фізичним особам, що не є підприємцями, виникають цивільні зобов'язання, на які не поширюються положення Господарського кодексу та інших актів господарського законодавства. Стосовно здійснення господарської діяльності юридичними особами, що мають статус неприбуткових організацій, необхідно враховувати наступне. Такі юридичні особи можуть визнаватися суб'єктами господарювання лише у відносинах, в яких вони надають послуги, виконують роботи чи передають товари в межах дозволеної для них господарської діяльності. Інший випадок, коли на відносини з участю юридичних осіб, що мають статус неприбуткових організацій, поширюється чинність Господарського кодексу, пов'язується з отриманням такими особами товарів, робіт, послуг від суб'єктів господарювання.

45.23. Управління Пенсійного фонду і управління освіти уклали договір купівлі- продажу меблів, що виявилися у продавця зайвими. З цього приводу виникло цивільно- правове зобов'язання, на яке положення Господарського кодексу та інших актів господарського законодавства не поширюються, оскільки обидві сторони договору не є суб'єктами господарювання.

46. Складність розмежування предмета цивільного та господарського права проявилася в багатьох формулюваннях Господарського кодексу. Так, ч. 2 ст. 218 ГК встановлює: «Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання..., якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення». Тут спочатку йдеться про учасників господарських відносин, якими відповідно до ст. 2 ГК є, зокрема, споживачі, в тому числі і фізичні особи, які не зареєстровані як підприємці. Далі зазначається про відповідальність за порушення господарського зобов'язання, учасниками якого громадяни, які не є господарюючими суб'єктами (громадяни, які не зареєстровані як підприємці), бути не можуть (ч. 1 ст. 175 ГК). Отже, положення ч. 2 ст. 218 ГК поширюється на учасників господарських зобов'язань, якими можуть бути суб'єкти господарювання (ст. 55 ГК) і негосподарюючі суб'єкти — юридичні особи, в тому числі органи державної влади і місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією (ч. 2 ст. 175 ГК). Але на цьому труднощі в тлумаченні ч. 2 ст. 218 ГК не закінчуються. Далі йдеться про умови звільнення від відповідальності суб'єктів господарювання, що виключає поширення цього правила на юридичних осіб, які не є суб'єктами господарювання, але можуть бути учасниками господарських зобов'язань відповідно до ч. 2 ст. 175 ГК.

Виходить, що інша сторона тих же правовідносин звільняється від відповідальності відповідно до положень Цивільного кодексу (ст. 614, 617). Наведене свідчить про значне і невиправдане ускладнення нормативного матеріалу. Такого вітчизняна юриспруденція ще не знала: одна сторона зобов'язання звільняється від відповідальності відповідно до положень однієї галузі права, а інша — другої. Але ж ще гіршим було б шукати вихід при правозастосуванні за межами букви закону та виправляти при правозастосуванні невдалі положення закону.

47. Господарський кодекс поширюється на організаційно-господарські відносини, якими є «відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень в процесі управління господарською діяльністю» (ч. 6 ст. 3 ГК). Поняття організаційно-господарських повноважень як родове частково розкривається через видове поняття організаційно-установчих повноважень власника (ст. 135 ГК). Для уточнення поняття «організаційно-господарські повноваженя» можна використати положення ч. 5 ст. 22 ГК, відповідно до якої «держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів господарювання, що належать до цього сектору і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління». Аналогічним щодо територіальних громад та органів місцевого самоврядування є положення ч. 1