Читати книгу - "Лемберг. Під знаменами сонця"

— Не занадто, — відрізав він без найменшої бравури. — Вас тут цінують. Ви врятували пана цього маєтку від лютої смерті. Ніхто вас не запідозрить, а кілька дріб’язкових опіків дадуть вам статус героя.

— Ви втратили залишки глузду!

Знову Януш. Я б ніколи не посмів так звернутися до поліції.

— Спочатку ви звинувачуєте в шахрайстві й у вбивстві мого батька, у зраді — мою маму, а тепер ображаєте мого гостя, і все це в поки що моєму домі! Я не потерплю цього!

— Ми дуже перепрошуємо, пане Губицький, — виразно зиркаючи в бік свого нібито підопічного захвилювався намісник. — Ніхто тут не хоче вас ображати…

Головний столичний поліціянт підвівся і миролюбно промовив:

— Якби ви захищали достойних…

Усі підвелися слідом за ним.

— Я певен…

— Ви можете бути певним у чому завгодно, але знати точно вам не дано…

Отож-бо і воно.

— Ніхто не може знати про злочин більше, ніж злочинець.

Для тих, хто не зрозумів, — це він про мене.

— На вашому місці я б провів обшук у його кімнаті. Хоча, швидше за все, документи вже десь переховані. Ми прибудемо завтра. Його світлість мусить відреагувати належним чином на отриманий поліцією сигнал. Це може спричинити до негативних наслідків, і коли ми отримаємо підтвердження наших припущень, вас у судовому порядку можуть позбавити шляхетського стану і спадку. Мені буде шкода, якщо це станеться, повірте. Тому моя вам порада: подумайте до завтра, чи не краще дозволити компетентним органам робити висновки про чесність і порядність тих, хто довкола нас. На допитах вони всі, переважно, співають, як солов’ї…

Він коротко кивнув і майже забрався геть, але Януш підніс долоню до рота й заточився. Він силкувався вдихнути, але повітря не хотіло проникати у його легені. Смикнувши краватку, він став повільно осідати на підлогу. Я підхопив його попід пахви й опустив на диван. Він задихався.

— Заспокійливого, бігом! — загорлав я на того павука, що стояв при дверях.

Той крутнувся на місці… і промимрив:

— Але я не…

Я схопив дзвінок. Цей алярм, мабуть, підняв на ноги півбудинку.

— Яне, ти чуєш мене? Яне!

Він не чув. Пальцями він судомно зривав із шиї неіснуючий ремінь.

Коли тебе душать, найбільшою є проблема з руками: їх ніяк не можна змусити лежати спокійно.

— Яне, згадай Заліжці! — Я струсонув його тіло, яке стало схожим на мішок, набитий стружкою. — Ти виплив, ти впорався! Ти навіть не знаєш, на що ти здатен! Ти переміг тоді, переможеш і тепер!

Обличчя його почало синіти. Я почав молитися. За все своє життя я ніколи не молився. Ні, я знав обов’язкові молитви, — спробував би я їх не знати, з мене б весь дух виперли. Але я ніколи не бачив у них сенсу. Тепер я молився. Тільки не зараз. Тільки не тут. Тільки не так.

— Візьми себе в руки, Яне! Батько повинен знати, що в нього сильний син!

Навіть якщо батько його не гідний. Але цього я не сказав.

Прибігла Марічка, принесла нюхальні солі, злякалася і мало не випустила їх із рук. Прибігли ще дві служниці, я замовив чаю з липою і медом. Януш уже не хрипів. Він зморено склепив повіки і завалився на бік. Марічка заскімлила. Я дав їй ляпаса. Зовсім несильно.

— Йому вже краще.

Вона закивала. Повірила. А Януш Губицький дихав. Припіднявши йому голову, я змусив його проковтнути вистуджену в ложечці ароматну рідину. І тут над вухом зашипіло:

— Скажіть на милість, які ми тут усі віддані господарю… Ти мене до сліз довів, Небродович, віриш? Але я не стану плакати. Я стану копати. Під тебе. Довго і вперто. І хоч би як ти пнувся зі шкури, я відкопаю правду. Двічі ти попадався нам на очі в місцях, де відбувалися жахливі речі, а я не вірю в простий збіг. Я навіть у закон перестану вірити, якщо він не повісить тебе на шибениці на радість дітлахам. І моя тобі порада: випери свою овечу шкурку, надто сильно тхне від неї вовчим духом.

— Сьогодні ж, — запевнив я прямокутну спину директора столичної поліції і повернувся до Януша.

Той дивився з-під опущених повік. Що він чув? Що зрозумів?

Я хотів підвестися, але він взяв мене за руку і слабо стиснув.

— Мар’яне… — Мені довелося нахилитися ближче. — Ти мені зараз… найближча людина…

Я подивився на нього, уже сплячого, і перевів погляд на свої руки. Вони тремтіли.

Я зірвався на ноги і заховався в ніші вікна. Світлиця вже не здавалася мені розкішною. Довкола літав і падав, падав, засипаючи товстим шаром столики, килими, гардини, портьєри, карнизи, картини, статуї чорний попіл. Попіл згорілих сподівань. Але деяким сподіванням краще згоріти, ніж збутися. Чому ж тоді сонце скреготіло в небесах, ніби було не сонцем, а залізом, притиснутим до шкла?

Тому що я згадував свою першу зустріч із поліцією…

Було мені тоді років шість. Хтось доніс на вуйка Фонся, і в кнайпі того дня через незваних гостей не те що яблуку було ніде впасти — мухи