Читати книгу - "Ген воїна"

Ліфт, хоча й майже весь дзеркальний, мав пошарпаний вигляд. Збоку звисала напіввідірвана слухавка для зв’язку із диспетчером. Щоправда, свою справу він зробив навдивовижу чітко — за хвилину я вже був на чотирнадцятому поверсі. Я відчинив номер і відразу про всяк випадок повісив на ручку дверей флаєр «Не турбувати». Пройшов через невеличкий коридорчик і опинився в кімнаті.

Номер вражав своїми розмірами. Велетенське ліжко гостинно запрошувало перепочити після перельоту. Ве­ли­чезне — на всю стіну — вікно з краєвидом на океан довершувало враження. Я відчинив двері на вбудований на всю довжину вікна балкон і вийшов на нього. В обличчя повіяло терпким запахом міських будівель, що змішувався з океанським бризом, а місто внизу світилося, гуділо клаксонами. Перехилився, глянув униз. Височенько. Утім, я ж не стрибати з балкона приїхав...

Повернувся у номер, із розгону кинувся на ліжко й заплющив очі.

«Де ж ти, Ксю? — промайнуло в голові. — Може, ти десь там, унизу чекаєш на мене, а я тут розлежуюсь?» Розплющив очі і побачив, що майже півстіни перед ліж­ком закриває картина. Невідомий митець намалював Гавану. Картина нагадувала знімок із «Ґуґл Ертс», однак усе ж таки була намальована фарбами.

Я підвівся з ліжка й підійшов ближче. Таки гарно намальовано. Ось океан, ось набережна. Я постарався пригадати карту міста, яку розглядав в інтернеті перед прильотом. Аж ось і мій готель. Точно! Це він! Хтось поставив там невеличкий червоний хрестик, що майже злився з фарбами. Стоп!

Я знову сів на ліжко. У голові щось крутилося, якась думка, яку ніяк не міг сформулювати. Точно! Який же я бовдур! Колись, як був ще малим, Ксю допомагала мені з географією. Вона називала країну, а я мав знайти її в атласі, назвати столицю і позначити її хрестиком. Ксю говорила, що я — візуал, і це допоможе мені засвоїти матеріал.

Я підійшов до картини й заходився розглядати її уваж­ніше. Трохи праворуч від першого хрестика помітив ще один — на перехресті вулиць. Я не сумнівався, що це послання — мені, адже чомусь Ксю вказала в повідомленні саме цей номер готелю.

Обережно зняв полотно зі стіни, перевернув його і поклав на ліжко. Швидко оглянув зворотній бік картини. Так і є! Ксю, та ти просто Штірліц! У куточку виднівся напис олівцем: «Перехрестя вулиць Падре Варела та Сан Мігель. Спитай Хосе. Ксю».

— Ола! — я підійшов до хвіртки і помахав рукою в бік вікна.

Будинок на розі вулиць був чималим. Вочевидь із часів, коли його побудував для себе якийсь гішпанський колоніст, він кілька разів змінював свій вигляд, обріс кількома, непередбаченими планом, окремими виходами і, врешті, перетворився на банальну комуналку, в якій жило кілька родин. У вікні-бійниці першого поверху маячив здоровань-латинос у білій майці та синіх коротких шортах. Кивок у мій бік... Це, мабуть, означало «добридень». Здоровань зник і за мить з’явився на ґанку. «Здоровезний», — мимохіть зауважив я. Він підійшов. Гладко зачесане назад чорне волосся, рівно підстрижена тоненька борідка, темні, з відблиском вечірнього океану, очі. І знову кивок, який я переклав як: «Чого тобі?»

— Ай нід Хосе. Хосе мені потрібен, розумієш? — я посміхнувся.

Здоровань зміряв мене поглядом.

— Хосе?

— Хосе, Хосе. Можна зайти? — я зробив крок до хвіртки, однак здоровань перегородив дорогу рукою і підняв угору вказівного пальця. А це, вочевидь, означає: «Зачекай-но!»

— Тра-ла-ла, Хосе, тра-ла-ла! — загорлав здоровань убік будинку.

«Як кепсько не знати мов», — вкотре подумав я.

На ґанок вийшов чоловік. Сивий, випалений сонцем і висушений життям, він дуже повільно звів на мене вицвілі, наче клаптики неба, очі.

— Добридень! Ви Хосе?..

— Скажіть, кто ві і что вам нужна? — з акцентом промовив чоловік замість привітання.

Я заліз до кишені, витягнув фотографію Оксани і простягнув йому.

— Ось!

Вираз обличчя чоловіка не змінився, він поволі повернувся до мене спиною і ступив на поріг будинку, однак в останню мить махнув рукою: мовляв, заходь. Жест справив враження на здорованя, він відчинив переді мною хвіртку й тицьнув рукою на будинок.

— Красненько дякую, — буркнув я собі під ніс і сховав фото до кишені.

За кілька кроків ми перетнули маленьке, навіть мізерне подвір’я, розміром не більше ніж п’ять на п’ять метрів. Побоюючись, що Хосе передумає, я ускочив за ним у двері. Всередині, після денного світла, було темно. Я кліпнув очима і хотів щось сказати, однак наступної миті позаду мене щось зашаруділо — і різкий біль, наче блискавка, різонув голову.

«Клятий здоровань», — встиг подумати я і провалився в імлу...

...М’яка тепла вода, безкрайній і безмовний океан огортає мене, минає піднебіння та ніздрі, пульсує, поштовхами лоскоче горло, колихається десь у стравоході й легенях...

Я притискаю руки до тіла й відчуваю світ. «У-у-у», — гуде океан. «У-у-х!» — відповідає йому кожна клітинка мого єства. Гарно. Крізь воду інколи видно нечіткі мерехтіння. Теплі плями з’являються, зникають, а потім знову несподівано з’являються у найрізноманітніших місцях навколо. Тоді, торкаючись до них рукою чи ногою, я відчуваю щось м’яке й тепле. Щось! Це щось зріє, множиться, неначе клітини нариву, й лякає мене. Плям усе більшає. Їх стільки, що весь мій світ навколо здається ілюзією. Я знаю, що над водою часто буває світло. Може, сонце? Хоча, звідки я знаю, що таке сонце... Мої очі заплющені, я бачу все навколо тілом. Я відчуваю. Відчувати — це найприємніше, що дає мені мій світ.

Мої рухи повільні й прекрасні. Я лечу? Пливу? Не знаю. Я не знаю таких слів. Я просто живу. Та щось не так. Теплі світлі плями навколо наростають. Світ змінюється. Океан! Він більше не колихає моє тіло. Він пече. Стрімко закручується у спіраль десь у мене над головою і пече. Боже! Що таке «Боже»? Хто такий Боже?.. Хтось холодний торкається моїх ніг. Вода виривається з моїх легенів і