Читати книгу - "Пішки на полюс"

Усі вибігли на палубу. Поздоровляли один одного, кричали «ура», обіймались, кидали вгору шапки. Хтось випалив з рушниці. Гримнула гармата. Загавкали собаки — вони також поділяли загальні радощі.

А туман усе розвіювався і начебто звільняв з тривалого полону велике, яскраве сонце.

Нарешті діждались зимівники! Ось воно світить їм, золоте, вогненне, веселе сонце! Скінчилась ніч. Настав день. А це означає — скоро прийде весна!

Сєдов стояв на містку. Охоплений загальною радістю і хвилюванням, він у думці уявляв собі ще одну радісну подію, яка мала настати. Сєдов думав про той щасливий день, коли під впливом сонця і тепла розтане крига і «Фока», піднявши вітрила, побіжить далі на північ.

«Тепер вже недовго залишилось чекати, — міркував Сєдов. — А в праці по вивченню Нової Землі час промайне зовсім непомітно».

І Георгій Якович вирішив найближчими днями приступити до виконання свого плану.

На початку березня він вирушив у похід на Південно-Крестові острови, що знаходилися на захід від бухти Фоки, а через шість днів повернувся на корабель з подарунком — двотижневим ведмедятком.

Зимівники дуже були раді з того, що з’явився маленький мишко і зарахували його в екіпаж корабля.

Але новий член екіпажу спочатку поставився до людей надто неприязно. Він сопів, гарчав, сердився і намагався вдарити лапою кожного, хто до нього наближався. Мишко зовсім відмовлявся їсти з соски, яку матроси зробили з піпетки. Хтось здогадався обгорнути соску шматком ведмежої шкури. Мурликаючи від задоволення, мишко затис соску передніми лапами і, поки не наситився, не випускав її з своєї пащеки.

Немов старанні няньки, панькались матроси з своїм вихованцем. Згодом він зовсім приручився і міцно подружив з усією командою.

Через декілька днів Сєдов знову вирушив на Південно-Крестові острови. А двоє інших зимівників вийшли на розвідку крижаного покриття в глиб Нової Землі.

Так проминув березень. Результати перших екскурсій переконали Сєдова, що настав час зайнятися великими науковими дослідженнями, про які він говорив своїм товаришам ще взимку.

Потрібно було обстежити центральну частину Нової Землі. У той час деякі вчені вважали, що вся центральна частина великого північного острова Нової Землі вкрита товстим шаром вічної криги. Щоб пересвідчитись у цьому, необхідно було перетнути Нову Землю і вийти на побережжя Карського моря.

Це була одна частина плану. Виконати її попросилося троє зимівників на чолі з географом експедиції Володимиром Юлійовичем Візе, тоді ще молодим вченим.

Виконання другої частини плану Сєдов узяв на себе. У помічники він узяв собі одного матроса.

Випровадивши першу партію, Сєдов наступного дня вирушив у дорогу. Йому необхідно було пройти по недослідженому маршруту від бухти святого Фоки до мису Желанія на північному краю Нової Землі. Звідти він мав спуститися на південь по карському боці острова — до Фліссінгенського мису, а потім повернутися на корабель.

Це був надзвичайно важкий, повний небезпек похід.

1 квітня Георгій Якович, у супроводі обраного ним матроса, залишив бухту святого Фоки.

Погода стояла гарна. Було порівняно тепло. Гірський хребет, що тягнувся вздовж їхнього шляху, Сєдов назвав іменем Ломоносова. Гострі верховини хребта чітко вирізьблювались на тлі неба. З ущелин виповзали могутні льодовики. Не раз доводилось мандрівникам з небезпекою для життя перебиратися через глибокі щілини у льодовиках.

Але ще небезпечніше було спускатися на морську кригу і рухатися вздовж берега. Прибережна крига тріскалася під тягарем нарт, і їх раз у раз доводилось витягувати з води. Багато разів Сєдов і його супутник провалювались по шию у крижану воду, а одного разу в них за спиною обвалилася крижана гора. Мандрівники уціліли лише завдяки щасливому випадку.

На двадцятий день Сєдов досяг мису Желанія. Так назвав цей мис голландський мореплавець Віллєм Баренц, дійшовши до нього 19 серпня 1596 року. Але ще набагато раніше від Баренца російські промисловці, вирушаючи на своїх суднах здобувати морську звірину і рибу, діставались цього місця Нової Землі. На згадку про те, що вони побували у цих місцях, вони залишили змайстровані з плавника хрести. Один такий старовинний хрест і виявив Сєдов на мисі.

Від мису Желанія мандрівники попрямували до Фліссінгенського мису, а звідти повернули додому, на корабель.

Зворотний шлях був ще важчий. Погода різко погіршала, запаси їжі вичерпалися. Жили з полювання на ведмедів, їли ведмежатину…

Нарешті добрались до «Фоки», у ніч на 27 травня. Ледве впізнали матроси свого начальника, так змінився він за час походу. Заріс бородою, схуд, обличчя почорніло, обвітрилось.

Понад шістсот кілометрів пройшли Сєдов і його супутник під час своєї подорожі. Георгій Якович втратив у вазі шістнадцять кілограмів.

Першим запитанням Сєдова було:

— Як Візе?

Допомагаючи начальнику звільнитись від брудного одягу, матроси відповіли:

— Давно вже дома!

Експедиція Візе також пройшла вдало, хоч і їй довелося зазнати чимало злигоднів на своєму шляху.

Георгій Якович був дуже задоволений наслідками обох походів. Разом з Візе вони зібрали багатий науковий матеріал, перші вірогідні відомості про північну частину Нової Землі.

…В Арктику прийшла весна.

Хоч, як і раніше, дули вітри і над зимовищем ще висіли вологі тумани, насичуючи все довкола водяним пилом, все частіше і частіше крізь туман пробивалось сонце. Від його тепла сніг ставав ніздрюватим, крихким і осідав від власної ваги. Поступово розтали кучугури, наметені за зиму хуртовиною навколо корабля. Відкрився високий берег Панкратьєвського півострова, задзюрчали веселі струмки.

Настала тепла пора.

В чеканні, коли скресне крига, зимівники готували «Фоку» до походу на Землю Франца-Йосифа. Лагодили вітрила, конопатили борти, фарбували корабель, прибирали його. Механіки поралися в машинному відділі, усуваючи неполадки в механізмах.

Працювали всі, навіть ведмедята. Їх було на кораблі троє. Щоб малюк, якого приніс Сєдов, не