Читати книгу - "Люди і тварини"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
По стіні лізе велика, подовгаста комаха, бабище, як її називають. І знову: гайда на двір!
Прибравши хату, розкладає постіль: підносить ковдру й під нею… великий чорний жук! Дивиться великими сяючими очима й махає вусами. Галя говорить:
— А ти, що тут робиш?! Такий дикий звір і під ковдрою! То зима настала для тебе?
Заскакує ворога від заду і крізь шматину ловить зі страхом: ануж шпигне? Викинула за вікно, аж за ним закурилося.
* * *Хата повна світла. Галя жмурить очі зі сну. Котра ж то година: восьма, дев’ята? Як довго спала! Ні, щойно п’ята. Невже так рано зачинається тут день? Вставати? І що робити так досвіта? Повертається до стіни, натягає коц на голову й западає в — півсон, мрії…
…. плюскотить озеро… сяє вода… як приємно плисти, яка тепла вода.
… лоскоче, переливається…
Вітер теплий, весняний вітер — шумлять дерева… співають птахи: соловій!
Он там у кріслатому дубі, співає, співає, аж переливається! З просоння: це ж Америка! Тут немає солов’їв!
Прокидається зовсім. Хата залита сонячним золотоцвітом. Ні, то не соловій, то тарахкає косарка. Хтось їде косити трави, буйні трави.
II. Галя виходить прогулятисяДерева підросли. Високі американські ялівці не мають колючок. Їхня чатина м’яка, яснозелена. Цілі посипані сиваво-зеленими ягодами. Пахнуть і смакують як наші в бойківських горах. Але під ними не ростуть гриби. Загалом не родяться гриби, наші боровики. Треба чекати на осінніх козарів, чи масляків і підпеньок. Немає під ними й афинника, і загалом ягід.
О, це що?! Лежить покотом дуб коренастий. Вчора була буря і вихор зламав його. Не дарма ж писав Шевченко: «лама дуба, гне тополю». А здавалось би, що дуб кріпкий, твердий. Он же, як ляг поперек узбіччя! Чи то грім звалив його? Ні, таки вітер поклав дуба. Але ж, що показується, зблизька? Пень наскрізь порохнявий. Якась хвороба точила його довго, довго, ціле нутро сипка, бронзова маса, в ній наче підвішені дерев’яні волокна. Он чому ліг дуб! Внизу, поперек стежки, лежить кремезний конар. Аж ось куди вилетів від батька свого.
Водяні лелії танцюють уздовж берегів. Непорочно білі, радісно сяють золотим осередком. Сині бабки тріпочуть крильцями. Ліс водоростів хитається на дні. Дзюрчить струмок і весело вливається в озеро. Поперек струмка хтось кинув дошку. Вже й часинно прикрили її водорости. На краю лежить вуж. Бурий, з жовтим малюнком по боках. Товстючий і довгий. Приляг до дошки й дрімає. Вода ще холодна й хочеться холоднокровному плазунові погрітись на сонечку. Помітивши людину, вуж зсковзує з дошки й поринає у воду. Зараз таки, понад неї, винурюється його овальна голова, сяючі очі слідкують. Пливе здовж берега м’якими, хвилястими вигинами. Віч-на-віч з людиною, він певно думає, що йому робити? Йому ж треба до берега: в ньому його гніздо. Тож береться до купи трав біля Галиних ніг. Галя відступає: тут вуж має право. Зникає в щілині, навіть трава не хитнеться.
— Має там, певно сім’ю — думає Галя.
А жаби в оситнязі: бавх, бавх! — голос такий якби хто бубнив у старий бляшаний горщок. Бавх! бавх! бавх! і — плис у воду!
Хвилі хлюпочуть при берегах і стрибають на пісок і рінь.
Шумить ліс у теплому повітрі. Молоде зелене листя заливає його соковитим зеленоніжним руном.
Мама бурундучиха йде попереду. Вона сита, бронзовий кожушок гладко зачесаний, на ньому чорні смужки. Потрясає хвостиком. За нею біжить рядком троє малих. Мабуть це чи не перший їхній вихід з нірки. Біжать зручно й сміло, потрясаючи хвостиками. Куди ж то вибралась бурундуча сім’я?
По дереві бігає білка. Присідає, бере в руки — оці передні лапки, дуже рухливі й моторні, що їх можна сміло назвати руками, — шишку, лущить її і кидає луски на землю. Хрупає зернятко. Помітивши людину, збігає вниз стовбуром і пильно слідкує за її рухами. Присіла на гілці, станула стовпиком і склала ручки на грудях. Її хитрі, сяючі очі так і говорять: горішків просить ласунка. Хоч харчів доволі на дереві й в лузі. Галя сміється — вона не має горіхів; за нею сердитий поклик: чик, чик, чик!
— Добре! добре! — каже, — завтра прийду знову й принесу горішків. Прошу вибачення за сьогодні.
На мокравині виводиться безліч різних птахів. Співають, гуркотять, висвистують. Велика сіра чапля стоїть при березі й пильно слідкує за життям у воді. Час од часу, занурює свій довгий дзьоб у воду й вловлює рибу. Ковтає її, навіть не смакуючи. В оситнязі буйне життя: там качки й дикі гуси вистелили свої гнізда.
В озері й на приозерному суходолі повно молодого, рухливого життя.
У світі черепахГаля йде уздовж озера. Воно, наче велике дзеркало, що впало з небес і лягло в улоговину. Сяє і сріблиться і дрібними хвильками набігає на береги.
Довкола нього доріжка висипана дрібними каміньчиками й піском. Її затінюють молоді модрини. Їхнє гілля повисає до плеса, наче б хотіло скупатися в ньому. Пишні коси мають у вітрі. В них співають птахи. У їхніх стіп мокравина, що творить місцями калабаньки темної води. І буйні трави та багонні рослини. Молоді та соковиті. Між ними в одному місці ціла група рожевих, великих квіток. Це орхідеї, «панин черевичок». Сам черевичок рожевий кругленький. Пов’язаний білою стрічкою,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Люди і тварини», після закриття браузера.