Читати книгу - "Потонулі в снігах"

А тоді, опинившись на самоті, почув шарудіння на шафі. У запиленій коробці бились ожилі метелики. Вони не зразу полетіли до вікна, трохи покружляли по кімнаті. Зелений жук вдарився об фіранку. Хлопець підняв його з підлоги й поклав на підвіконня. Руки в нього тремтіли. Він замкнувся в хаті й став приречено чекати повернення діда з цвинтаря. Аби тільки мама це не побачила. Якось він його спровадить.

За дідом вернеться тато, який їх покинув. Не вмер, а покинув напризволяще. Хлопець не потребував його аніскільки. Вони з мамою чудово дають собі ради, і дні минають спокійні та безхмарні, бо вони зуміли зупинити час. Але чому все вертається у похмурість, холод, тривогу?

Хтось поторсав клямку, потім постукав. Хлопець затулив щосили вуха і заплющив очі. Не треба, ой, не треба! Дідо прийде, щоб ще раз померти, тато повернеться, щоб знову зненавидіти маму й бити їх обох.

Хлопець кинувся до своєї кімнати, зірвав годинник зі стіни і щосили кинув ним об підлогу. Той розлетівся на безліч шматочків.

— Нехай, нехай… — прошепотів він, вражений своїм неймовірно сміливим вчинком.

Хоч йому здавалося, що метелики не повернуться до коробки, бо сам бачив, як вони вилетіли у вікно.

Годі з кимось порозумітися: надто мало часу. Було це за великої спеки. Ховали одного з її знайомих, не таких вже й близьких. Втопився у морі. Вона про це не знала, а коли довідалась, то не було коли засмучуватись. Спека зробила її отупілою, і треба було порозумітися. Вони купили пляшку горілки і пішли в парк. Їх було четверо. А ще треба увечері знайти нічліг. Не слід було пити. Але вона випила і вся болісно скорчилась, бо від ранку нічого не їла. І зразу відчула, що негаразд, що це не той день, аби з кимось порозумітись.

Хоч всі були добрі до неї, але вона ще не бачила того, кого хотіла бачити. Велися якісь доісторичні розмови, плелася павутина спекулятивного мислення. Вона якось відразу обважніла і на руках понадималися жили.

— Що з моїми руками? — спитала.

Але ніхто не звернув уваги на її руки, щойно від городу, та ще з жилами, зовсім старі руки. Довкола неї мінився фейерверк самопохвали і самокомпліментів. Вона вже не могла впоратися з думками і дивилася в зелену гущавину, де щохвилі з’являлись якісь люди, якісь діти, якісь пси. Що вони говорять? — думала вона. — Чи мені потрібні ці балачки? І з ким мені хотілось порозумітись? Не з тобою, і не з тобою. Мої слова замерзли і відтануть, коли я приїду додому завтра. Але ніхто вже їх не почує.

Потім вони пішли в майстерню до одного художника. Там гостина була в розпалі. У когось народився син. У когось поховали товариша сьогодні пополудні. Із стін шкірилися бридкі жінки, і вона знову пила горілку, бо то все не мало сенсу. Тут не можна ні кричати, ні плакати, лише пити або не пити. До неї підходили люди, які мріяли з нею познайомитись, але вона лише посміхалась. Потім вийшла на балкон і дивилась у кам’яний мішок подвір’я, вчепившись руками за поручні. І розуміла, що її впіймали, що вона вже не вільна, як була три години тому, що її зв’язали, запхали до рота брудну смердючу шмату, і зараз розгойдають і вкинуть у кам'яний мішок. Але її повели кудись далі.

І вона згадала те, що бачила багато років тому.

…Пустельна вулиця, спека, гурт людей, над яким погойдується маленька труна, а в труні дитинка з почорнілим виснаженим личком. А попереду йде жінка з кошиком і розсипає рожеві пелюстки. І ось вони вже зникли, і по них лишилась стежечка з рожевих пелюсток…

— Що будемо з нею робити?

— А дідько знає! Не я її сюди привів.

Над нею усміхнене лице Хама, сина Ноя, того, хто врятував невинні істоти від потопу.

Цієї візії неможливо було уникнути, але вона знову вирвалась і пішла рожевою стежечкою, куди та вела, і замерзлі слова поволі відтавали від подиху смерті…

— Мамо, підемо гуляти? — вдесяте питає мала.

— Підемо.

Стільки роботи… Треба палити, гріти воду для купання, позбирати буряки, нарвати слив на повидло, підмести подвір’я, бо завтра неділя, а мама прийде з городу змучена. У жінки затремтіли губи. Коли тепло, роботи як на каторзі, з ранку до вечора, а стане холодно — сиди в хаті. Чоловіка нема, роботи для неї також. Нема за що жити. Мала не розуміє. Хоче, щоб з нею бавилися, читали казки. Нема коли. Нема коли. Нема коли.

— Підемо.

— До того краника?

— Так. Хіба недовго.

Жінка кидає ключ під відро, і вони швидко-швидко йдуть до хвіртки, за якою свобода. Так вона колись у дитинстві тікала на річку чи до лісу, щоб часом не завернули і не загадали щось робити. Мала вчепилася брудними пальчиками за рукав, шапка злізла на очі. За сходами, що ведуть з горбка, вони сповільнюють крок.

— Мамо, я так люблю ходити до того краника!

— Я так само.

На покинутому колгоспі, серед острівця зеленої трави б’є невеликий струмінь води, залишки колишнього водогону. Мала стає на дощечку, крутить краном то ліворуч, то праворуч, ухиляючись від бризок.

— Можна, я ручки помию?

Жінка сидить на траві. Ноги її обважніли, руки чорні від колення слив. Нема сили. Треба пришити гудзика до курточки, то вже увечері, як вкладе малу спати і