Читати книгу - "Сьомий хрест"

само як і вони лаявся, так само розпитував, хто як збув неділю, жартував, сердито обсмикував на собі робочу куртку. Якби хтось стежив за Францом так само уважно, як він стежив за іншими, то цей спостережник був би так само розчарований. Франц навіть відчув ненависть до всіх цих людей, які зовсім не помічали або ж не хотіли помічати, що в повітрі щось носиться. А чи взагалі щось сталося? Усі Грайнерові новини майже завжди тільки пусті балачки. А може, це кузен Грайнера доручив йому дізнатися, що за людина Франц? Та хіба він міг щось помітити? І що він узагалі розповів? Дурниці, й більш нічого! Що Кобіш насмоктався, продаючи вино. Останній гудок перервав його думки. Франц недавно працював на заводі, і тому перед початком роботи його ще поймала якась тривога, мало не страх. Коли зашурхотів приводний пас, Франц весь затремтів. Та ось пас задзижчав дзвінко й рівномірно. Франц уже давно натиснув на важіль і перший, і другий, і п’ятдесятий раз; його сорочка змокла від поту. Він зітхнув з полегшенням. Між думками знову встановився зв’язок, хоч і слабкий, бо Франц штампував з великою точністю. Він не міг би працювати інакше, навіть якби його роботодавцем був сам диявол.

Тут, нагорі, їх було двадцять п’ятеро. І хоч Франц усе ще уперто шукав бодай найменших ознак неспокою, йому й сьогодні було б неприємно, якби хоч один з його шаблонів вийшов неточний. І не тільки тому, що це могло б йому зашкодити, але просто заради самих шаблонів, які мають бути точні навіть сьогодні. Працюючи, він думав: «Антон назвав Оппенгайм, невеличке містечко між Майнцом і Вормсом. І що могло там трапитись?»

Фріц Грайнер, Антона Грайнера брат у перших, старший робітник, підійшов на хвильку до Франца, потім до його сусіда. Коли Фріц злазив з мотоцикла і вішав до шафи свій мундир, він ставав звичайнісіньким штампувальником і нічим не відрізнявся від інших, можливо, тільки інтонацією в голосі, що її доловив Франц, коли той гукнув Вайганда. Вайганд був немолодий уже, волохатий чоловічок, на прізвисько Оклецьок. Добре, що його високий, дзвінкий голос злився з дзижчанням паса, коли він, вичищаючи пил, сказав, ледь ворушачи губами:

— Ти вже знаєш? У таборі Вестгофен…

Уважно придивившись, Франц побачив у ясних, прозорих Оклецькових очах ті крихітні блискучі цяточки, яких він так болісно шукав: наче десь глибоко всередині людини палахкотить яскраве полум’я, а в очах грають лише притлумлені іскорки. Франц подумав: «Нарешті!»

А Оклецьок уже стояв біля іншого робітника.

Франц обережно підсунув металеву заготовку, опустив різак, натиснув на важіль, ще раз, ще і ще. Нарешті, нарешті, нарешті. Якби він міг зараз побігти до свого друга Германа! Раптом його думки перескочили на інше. Якоюсь мірою ця новина стосується його особисто. Щось у ній якось незвичайно схвилювало його, вчепилося в нього й гризло, хоч він ще й сам не знав що і чому. «Отже, повстання й таборі, — сказав він собі, — а може, велика втеча…» Нараз він збагнув, чому його вразила ця звістка. «Георг!.. Яка нісенітниця, — подумав Франц, — до чого тут Георг? Його, може, й нема вже там. Або — це теж можливо — він помер». Але він мовби чув Георгів голос, далекий і глузливий: «Ні, Франце, коли у Вестгофені щось сталося, значить, я ще живий».

За останні роки Франц справді повірив, що може думати про Георга, як і про інших в’язнів! Як про будь-кого з тих тисяч, про яких думають з люттю й жалем. Він і справді гадав, що його й Георга давно вже зв’язують лише міцні зв’язки спільної справи, зв’язки юності, що минала під зірками спільної надії, а не ті кайдани, які боляче врізалися в тіло і які вони обидва намагалися тоді розірвати. «Усе старе давно забуте», — казав він собі. Адже Георг став іншим, так само, як і він, Франц, став іншим…

Він заглянув на мить у лице своєму сусідові. Чи і йому сказав Оклецьок? Хіба можна після цього й далі штампувати, обережно підкладаючи одну деталь по одній? «Коли там справді щось трапилося, — думав Франц, — тоді, напевне, без Георга не обійшлося». Але потім його знову пойняв сумнів: мабуть, взагалі нічого не сталось, і Оклецьок теж казна-що верз.

Коли Франц в обідню перерву прийшов до їдальні і замовив кухоль світлого пива (гарячі страви він їв тільки ввечері у своїх родичів, а на обід брав з собою хліб з ковбасою та смальцем, бо після тривалого безробіття хотів зібрати собі грошей на костюм, а як вистачить, то й на куртку із застібкою-блискавкою хоч невідомо, як довго матиме він змогу носити цей костюм), хтось біля стойки Промовив:

— Оклецька заарештовано.

— За вчорашнє, — додав другий. — Надудлився і розпустив язика…

— Ні, не за те, — сказав хтось, — мабуть, за щось інше…

Щось інше? Франц розрахувався за пиво й зіперся на стойку. Всі раптом заговорили півголосом, до нього долинало немов якесь шелестіння: Оклецьок, Оклецьок…

— Оце так ускочив, — промовив до Франца його сусід по роботі Фелікс, Мессерів друг. Він пильно подивився на Франца. Його вродливе обличчя з правильними рисами набрало вдоволеного виразу, а блискучі сині очі здавалися занадто холодними для молодого обличчя.

— Куди ускочив? — запитав Франц.

Фелікс знизав плечима й звів брови, — здавалося, він стримує сміх. «Якби зараз піти до Германа», — знову подумав Франц. Але він не зможе поговорити з Германом до вечора. Несподівано він узрів Антона Грайнера, який пробирався до стойки. Мабуть, Антон якось дістав собі перепустку, бо він не мав права заходити в цей корпус і навіть у цю їдальню. «І чого це він завжди шукав саме мене, — подумав Франц, — чому він любить саме мені розповідати свої історії?»

Антон узяв його за руку, але одразу ж пустив її, ніби цей рух міг привернути чиюсь увагу. Він відійшов до Фелікса, вихилив свій кухоль пива, потім знову повернувся до Франца. «А в