Читати книгу - "Рекламне бюро пана Кочека"

Він будував десятки планів переїзду до столиці, але після серйозного аналізу вони руйнувалися, мов карткові будиночки. Якось увечері, сидячи в кріслі біля відчиненого вікна, Василь відклав газету і сказав Лізі:

— Завтра поїду в Париж, розшукаю Жана Жубера. Пам'ятаєш його?

— Звичайно, пам'ятаю. Як я можу забути того, хто так захоплювався моєю грою на роялі, та й мною, здається, теж…

— Отож-бо! Варто, по-моєму, спробувати зблизитися з ним і, можливо, з його допомогою перебратися до Парижа.

— В усякому разі, ти нічим не ризикуєш! Рано-вранці Василь, як завжди, пішов у майстерню, проінструктував майстра і, сівши у свій «фіат», поїхав до Парижа. Там він легко розшукав рекламне бюро мосьє Жубера — маленьку, вбого умебльовану контору.

— О… о, кого я бачу! Мосьє Кочек! Яким побитом? — Жубер підвівся назустріч Василеві. — Радий, дуже радий бачити вас в доброму здоров'ї. Сідайте, сідайте сюди. — Жубер вказав на крісло поруч з письмовим столом. — Розповідайте, як поживаєте, що поробляєте? Я часто згадую вас і вашу чарівну дружину.

Василь розповів про себе і запросив Жубера приїхати до них якось у неділю.

— У нас дуже гарно — чисте повітря, тиша. Після Парижа ви чудово відпочинете. А які добрі люди! Знайомлячись із французами ближче, я стаю палким патріотом Франції!..

— Мені приємно це чути. В історії моєї батьківщини чимало прикладів, коли іноземці ставали патріотами Франції і навіть зі зброєю в руках боролися за її інтереси. — Жубер подивився на годинника. — Сподіваюсь, ви маєте час? Що коли ми пообідаємо разом? Чудова ідея, правда? Я знаю затишний ресторанчик!.. Хвилин за двадцять я звільнюся. Подивіться поки що альбом із зразками нашої продукції, — я зараз прийду. — Жубер подав гостеві альбом у сап'яновій оправі і вийшов.

Альбом був заповнений схожими одна на одну фотографіями, що зображали товстощокого усміхненого коротуна в білому фартусі, у поварській шапці, з тацею на витягнутій руці. Тільки на таці мінялися страви — кури, ковбаса, риба, фрукти, пляшки з вином.

У шафі за склом стояли фігурки таких самих коротунів, зроблені з пап'є-маше і пофарбовані.

Роздивляючись ці фігурки, Василь мимохіть подумав, що у власника рекламного бюро не така вже багата фантазія. А втім, при деякій ініціативі і вигадці можна, либонь, створити цікаве підприємство…

У Василевому «фіаті» вони поїхали на Монмартр і, залишивши машину на стоянці, зайшли у невеличкий ресторан. Жубера тут знали. Не встигли вони сісти за столик, як до них підійшов сам хазяїн, поцікавився здоров'ям і сказав, що одержано чудові омари.

Жубер продумано замовив обід. Він був у доброму настрої, так і сипав анекдотами і сам же щиро сміявся. Трохи захмелівши, він розповів другові — так Жубер називав тепер Василя — історію свого не дуже веселого життя.

— У наш час, маючи сім'ю, утримувати коханку — дуже дорога розкіш!.. А справи, скажу вам по совісті, не блискучі. Клята економічна криза, кінця якій і не видно, серйозно паралізувала діловий світ. І я теж ледве зводжу кінці з кінцями. А тут ще робітники — вони всі соціалісти або комуністи, народ відчайдушний. З кожним днем ставлять нові й нові вимоги, немовби я держу майстерні тільки для того, щоб створити їм пристойні умови життя… Дружина моя — вона багато старша за мене — часто хворіє, завжди бурчить. Все їй не подобається і, мабуть, здогадується про крихітку Мадлен, А що тут такого, боже мій? Невже важко зрозуміти, що в сучасному світі жоден чоловік, який поважає себе, не обходиться без коханки, коли, звичайно, він не кретин і не скнара!..

Василь мовчки, співчутливо слухав звірення Жубера. І його матеріальні труднощі, і безладне життя давали привід думати, що рано чи пізно з ним можна буде домовитись. Але тільки не поспішати, не гарячкувати!..

— Хочете, я вас познайомлю з Мадлен? — спитав Жубер. — О, ви побачите, яка вона чарівна!

— Не сумніваюсь, у вас чудовий смак!.. Ось що — приїздіть до нас з мадемуазель Мадлен! Моїй дружині відрекомендуєте її… ну, скажімо, як кузину, племінницю…

— Прекрасна ідея! — ще дужче пожвавішав Жубер. — Сподіваюсь, у вашому містечку є пристойний готель, де можна було б зупинитися?

— Навіщо вам готель? Ми гостинно приймемо вас у своєму домі.

— Ну, це незручно…

— Дуже навіть зручно! Ми дамо вам дві кімнати. Приїздіть у суботу, щоб побути у нас до понеділка. Покатаємось на нашому ставку, погуляємо, а ввечері будемо слухати музику. Я взяв на прокат непоганий інструмент. Чудово проведемо час! — Василь написав адресу, номер телефону і подав аркуш Жуберові. — Подзвоніть, коли надумаєте приїхати, я вас зустріну.

На старих каштанах з'явилося перше пожовкле листя. Вітер зривав його і, покрутивши в повітрі, м'яко опускав на землю. З ранку і до пізнього вечора гомоніли перелітні птахи. Вони кружляли над містом, немов робили почесне коло, перш ніж полетіти на південь, у теплі краї. Луги й сади міняли барви — поступово все довкола набирало червонувато-золотавих відтінків. Гілки фруктових дерев гнулися під тягарем плодів. У садах і виноградниках майоріли білі, схожі на ромен чепчики жінок-збиральниць. Настала осінь — чудова, щедра осінь Франції.

Жителі містечка були заклопотані — готувалися до зими. Запасали дрова й вугілля. Хазяйки варили в мідних тазах варення, квасили огірки, капусту, маринували помідори, перець, баклажани. Василь з Лізою теж змушені були зробити деякі запаси на зиму і, головне, утеплити свій будинок, оскільки план переїзду до Парижа поки що повис у повітрі.

Жубер немов крізь землю провалився. А самому завітати ще раз у рекламне бюро було, як гадав Василь, незручно: не хотілося, щоб склалося враження, немов він нав'язується. Його мучило те, що зривався і цей його план. Виходить, він у чомусь помилився. Звичайно, невдачі можуть бути завжди — від цього ніхто не застрахований. Біда в тому, що так він може втратити віру в свої сили, інтуїцію, які досі ніколи його не підводили…