Читати книгу - "Свідків злочину не було"

Жінка невідривно дивилася на мене, безвільно опустивши руки долу. Її постать у бляклій сукні вилучала скорботу й причаєний біль. А може, мені здалося? Я не оглядався, проте відчув її погляд на собі. Вирішив, як вертатимуся, поговорити з нею.

Завернув за будинок і опинився в дворі. В альтанці, до мене спиною, на столі сидів хлопчина, а неподалік грався старим черевиком білий песик. Песик облишив черевик і кинувся до мене, привітно метляючи куцим хвостиком. Та це ж Білка! Впізнала! Вона підстрибнула й лизнула мені пальці.

Хто ж вивів її на прогулянку? Адже саму собачку, без нагляду, ніхто не випустить. Я роздивився, але, крім хлопчини в альтанці, ніде ні душі. Невже Руслан? Втім, коли дзвонив до Табурчак, його не було. Гай-гай, за ті півгодини у світі скільки відбулося подій! То чому б і не з'явитися Русланові, не вийти зі своєї схованки? Тільки сказати — Руслане! — і він оглянеться…

Песик бігав круг мене, падав і перевертався на спину, дриґав лапами, запрошував гратися. А я підходив до альтанки і обдумував, що говоритиму Руслану за його вчинок. Звісно, по голівці не погладжу. То мати, безперечно, пробачила все, приголубила його й обцілувала. Треба йому добряче припекти словами, щоб ніколи не заманулося таке повторити. А чому пішов з дому, може й не сказати. Врешті, кожна сім'я має свої таємниці. Головне — він живий і здоровий.

— Руслане!

Він і не поворухнувся. Білка почула ім'я, заскавуліла мов її вдарили. І аж тоді озирнувся хлопчина. Ба, в окуах… Не Руслан. Сірі очі, збільшені склом, з цікавістю дивилися на мене, Перед ним на столі лежала розгорнута книга.

— Ти з цього будинку?

— Еге.

Білка вистрибнула на лавку й сперлася лапами на стіл, тикала чорним носом в сторінки книги, ніби читала,

— Знайомий з Віталиком Бунаком?

— Я Віталій.

— Ага, — я сів на лавку. — А я з міліції, шукаю твого товариша.

— Мені казала тьотя Валя.

— Слухай, Віталію, ти повинен мені допомогти.

— Як? — загорілися його очі. — Шукати разом з вами?

— Спочатку поговоримо. Ти добре пам'ятаєш той день, коли Руслан пішов на тренування?

Віталик кивнув і згорнув книжку, посунув на середину стола, щоб песик не мочив її носом. Білка, невдоволено гавкнувши, зіскочила на землю й знову взялася за старий черевик.

— Чим ви займалися того дня? Де були?

— Все-все?

— Звичайно.

Віталик відгорнув з лоба пасмо русявого волосся, задумливо поводив пальцем по подряпині на столі, потім поклав на неї руку, ніби сховав од стороннього ока.

— Зранку дивилися у мене «У світі тварин», потім ходили на пляж. Додому прийшли аж після обіду. У Руслана подивились «Чапаєва», бігали в магазин по хліб і ковбасу, пили квас, купили морозива, — Віталик мимоволі облизав губи. — Я провів Руслана на тренування і знову на пляж…

— А кудою ви йшли?

— По Декабристів, Свердлова і до стадіону.

— У що був одягнений Руслан?

— Як я, — Віталик оглянув себе. — Такі ж сині в'єтнамські штани, біла футболка, сандалі… Да, ще на голові туристська кепочка з довгим пластмасовим козирком.

— З написом «Крим»?

— Угу, — Віталик зиркнув на мене, наче завагався ще з якимось повідомленням, але промовчав.

— А тренер не бачив тієї кепочки на ньому, — зауважив я.

— Бо Руслан її залишив, — неохоче мовив хлопчина.

— Де? Коли?

— Не знаю, — стенув плечима і додав: — Я на пляжі пропалив йому козирок окулярами.

Я на те не звернув уваги. Мене зацікавило інше.

— Як не знаєш? Не бачив, у кого залишив?

— Тільки знаю будинок і квартиру.

— На якій вулиці?

— На Свердлова, 108, квартира 6.

— Ні, друже, ти докладно розкажи, — попросив його.

Віталик зітхнув. Йому починала набридати наша розмова, і він усе частіше поглядав на Білку, яка гралася черевиком. Відчував, що Віталик залюбки взяв би участь у тих розвагах, коли б не я. Та хлопчина повідомив про досі не відомий факт, і я не збирався закінчувати бесіду.

— Ми йшли, розмовляли, і раптом Руслан спинився. Я оглянувся — він дивився на будинок, і лице його стало як… як… — Віталик зам'явся, підшукуючи слово. — Як…

— Побіліло? — підказав йому. — Як крейда?

— Ні. Отаке… — Він задер голову й витріщив очі, від чого брови його посунулися на лоб, напівроззявив рот, — словом, показав здивування.

— Що ж його так вразило?

— Нічого. Я теж глянув на балкони, — Віталик поправив окуляри. — Руслан побіг до будинку, і я за ним, та він сказав мені стояти, а сам шмигнув у під'їзд. Я чекав, чекав його, а потім теж зайшов у під'їзд, піднявся на другий поверх і тут із шостої квартири вийшов Руслан. Я його запитав, у кого він був. А він — «не твоє діло» — і заплакав. Аж тоді я помітив, що він без кепочки. Кажу йому: «Давай вернемось і заберемо». Він не схотів, плакав… — Віталик подивився на мене й затнувся.

Мабуть, я мав надто розгублений вигляд, бо зненацька опало на думку: ось куди після тренування завітав Руслан! На Свердлова, 108, квартира 6! За кепочкою! Одначе чому не прийшов додому? Невже його не пустили, силоміць тримали, або він сам з якихось причин не виявив бажання — повернутись? Але у незнайомих людей навряд щоб він залишився. Н-да, інтересно… Хто ж там жив у шостій квартирі?

— А раніше Руслан туди не заходив?

— Ні, то вперше.

— Ти тьоті Валі не розповів про це?