Читати книгу - "Свідків злочину не було"

— Ну-ну, не переживай, — заспокоїв його. — Воно й добре, що забув. Не треба хвилювати тьотю Валю. Ти їй нічого не кажи. Згода?

— Угу.

— А тепер, друже, найголовніше, — поклав долоню йому на плече. — Міг Руслан образитись на батьків і в когось заховатися?

— Це — ніби їм на зло? — перепитав і заперечно похитав головою. — Ні…

— Спасибі тобі.

Віталик взяв книгу зі столу.

— Я вас трохи проведу.

— Тільки недалеко, щоб не сварилася бабуся.

Ми пішли з двору. Попереду бігла Білка, щоразу оглядаючись на нас. Я вирішив не відкладати і навідатись у будинок на вулиці Свердлова. Ми з Віталиком ішли мимо базарувальниці. Вона, побачивши нас, знову звелася з ослінчика. Стояла на диво покірна й злякана, мов у чомусь завинила, не зводила з нас жалісливого погляду, від якого я почувався незручно. І що це з нею?

— Віталик, зернят не. хочеш? — запобігливо запитала.

— Дякую. Вже язик од них болить, — відмовився хлопчина.

— Ох, болить.!. — слізно повторила. — Де ж твій товариш, Руслан, га? Часом не захворів?

Віталик запитливо подивився на мене, ніби я мав дати йому дозвіл на розмову з жінкою. Я похмуро відвернувся. Хлопчина правильно зрозумів мене і нічого не сказав базарувальниці. Мені не хотілося, щоб вона знала про зникнення школяра. Не викликала вона у мене ні крихти симпатії. І не через торгівлю на вулиці, ні. У ній вгадувалася нещирість. Втім, може, я помилявся, довірився інтуїції? Адже вчора для жінки я був наче заклятий ворог, а сьогодні вона улеслива. Чому такі зміни?

— Де ж він, Віталику? — допитувалась навздогін.

Віталик — ні пари з уст. Він гордовито йшов поруч зі мною. На скельцях його окулярів ряхтіли сонячні блискітки, вони падали, коли він повертав голову, на стіну будинку двома зайчиками, які пустотливо рухались, мов наздоганяли один одного. Я подумав, що надовго не вистачить у Віталика сили волі мовчати, а ще коли сам вертатиметься додому, то базарувальниця обов'язково його перейме і доконає своїм розпитуванням.

— Давно ця тьотя продає тут зернята?

— Як тільки ми переїхали сюди, — охоче відповів Віталик.

— А раніше де вона торгувала?

— На Водопої, коло Русланового старого будинку.

— І вона там живе?

— Не знаю. Вона добра: часто пригощає нас насінням, особливо Руслана, — зніяковіло сказав Віталик, і я остаточно переконався, що він усе їй розповість.

Нехай. Врешті, це невелика таємниця. Та й відома вже вона мешканцям усього будинку, де жили Табурчаки. Таке важко приховати від людей. І все ж поведінка базарувальниці дивна, якщо аж з околиці возила сюди на продаж зернята. Вирішив поцікавитись її адресою і загадав собі перевіряти кожен дріб'язковий факт, аби довести розшук до кінця без прикрих помилок. Я не дуже переймався мінливим характером базарувальниці. З власного досвіду переконався, що на свої вчинки люди завжди мали обгрунтовані пояснення, іноді сміховинні, яких навіть вигадливому розуму не передбачити.

Ми дійшли до вулиці Свердлова.

— Вертайся, друже, додому, — сказав Віталику і подав йому руку, мов дорослому, — те хлопчині, помітив, сподобалось.

Тепер розслідування зацікавило мене по-справжньому, особливо мешканці шостої квартири. Я не міг передбачити, що нового вони додадуть до пошуку. Сподівався натрапити на слід, який проллє світло на всю подію.

Після Віталикових пояснень справа про грабіжництво відійшла на другий план. Хоча… це теж не рядове хуліганство, за яке дають 15 діб. Але я згадав Валентину Гнатівну, її згорьоване обличчя… Вона — мати. І з чим порівняти її горе?! Хай навіть Руслан сховався навмисне, я повинен знайти його, повернути матері радість і спокій. А потім вони розберуться, хто правий, а хто винний.

Вдруге йшов вулицею Свердлова. Учора навіть не думав, що повернуся сюди. Тоді я інакше дивився на зникнення Руслана. А тепер, коли думав над тим, то хвилювався й чекав якоїсь неприємності, несподіваного повороту в пошуку. Згадав, що деякі на перший погляд прості справи, які колись розслідував, виявилися заплутаними й складними.

Сьогодні ще треба знайти Бориса Луцика — шофера автобуса. Коли б він пам'ятав Хрипливого і де той зійшов! До автобуса четвертого маршруту він заскочив не випадково, ні. То шлях його відступу про всяк випадок. Хитрий, нічого не скажеш. Навіть таке передбачив. Справді досвідчений? Удар у нього відпрацьований, як у боксера. Тут ніяких сумнівів.

Ось і сто восьмий, п'ятиповерховий, нічим не примітний, облицьований білою плиткою будинок. Подивився на вікна й балкони. Біля першого під'їзду на лавці сиділа жінка років двадцяти п'яти і погойдувала дитячу коляску. Пройшов мимо них, піднявся на другий поверх. Відразу праворуч шоста квартира. Двері оббиті чорним дерматином, із оглядовим вічком. Натиснув кнопку дзвінка. Він різко дзеленькнув. Прислухався: нічого й нікого не чути. Натиснув іще раз. Тихо. А чомусь здалося, що хтось принишк по той бік дверей і стежив за мною у вічко.

Постояв хвилини дві, повернувся йти і помітив, що внизу, на сходах, майнув квітчастий рукав халата. Здогадався, що за мною підглядала ота жінка. А може, вона з шостої квартири? Дивак же я: хіба когось застану о цій порі вдома — дорослі ж на роботі, а діти у піонерських таборах чи на пляжі.

Надворі молода мати все ще погойдувала дитячу коляску, наче й не залишала лавки. Молодиця крадькома зиркнула на мене і задумливо втупилася в простір, заворушила повними губами, ніби нишком наспівувала якусь пісню.

— Скажіть, коли можна побачити жильців із шостої квартири? — звернувся до неї.

— І ви до Шулешко? — не то здивовано, не то презирливо запитала.

— До них, — непевно відповів.

— Вона була дома, — і багатозначно додала: — І не сама.

Не зрозумів її натяку.

— А ввечері?

Жінка посміхнулася:

— О, вечорами у них завжди прийоми…

Вони, мабуть, ворогували, як це трапляється іноді між сусідками. Звичайно,