Читати книгу - "Свідків злочину не було"

— А на прийомах весело? — жартома кинув.

— Так веселяться, аж Оксана прокидається, — гнівно сказала. — В середу таку зчинили бучу… Тьху, — забубоніла.

Я пішов до зупинки трамвая. Був спокійний — ті Шулешки нікуди не дінуться. Оглянувся на будинок, пошукав очима їхні вікна. Он вони, запнуті білими фіранками.

Сьогодні мені пощастило: завдяки Віталику знайшов важливий факт. Звичайно, він став би вагомішим, коли б стосувався зворотного шляху Руслана, його повернення з тренування. Ще б водій автобуса подав хоч маленьку звістку про Хрипливого — і тоді…

Порівнявся з павільйоном «Овочі — фрукти» і побачив базарувальницю. Вона йшла назустріч, тримаючи під пахвою ослінчик, зігнута під вагою торбини, що здіймалася за плечима незугарним сірим горбом. Барвиста хустина сповзла з її голови, й давно не фарбовані коси пасмами спадали їй на очі, вона щоразу відгортала їх вільною рукою, в якій затисла жужмом газети для кульків.

Базарувальниця поспішала, важко дихала. Я поступився, і вона пройшла мимо, човгаючи збитими босоніжками. Навіть не підвела голови, не глянула, мабуть, не впізнала, а швидше зовсім не звернула уваги на мене. Куди вона йшла? У неї ж постійне місце на Декабристів, а виявилося — ще й тут. А може, живе на Свердлова?

Я став під акацією і дивився, куди вона піде. Перетнула вулицю і стомлено сперлася на стовбур платана. Опустила на тротуар торбину, поставила стільчик і сіла, вдивляючись у будинок навпроти. Я й собі подивився в той бік. Так це ж дім Шулешко! Оце так відкриття. Невже Віталик їй все розповів і вона слідкувала за мною? Але навіщо? Чому розклалася зі своїм насінням саме перед тим будинком? Тим більше, тут не жваве місце для торгівлі.

Дивно, і край. Аж завагався: чи шукати водія автобуса, чи постежити за нею? Проте я ще нічого не знав про Шулешків і які у них стосунки з базарувальницею. До речі, і базарувальниця — загадка. Може, я перебільшував і тому ускладнював ситуацію, яка проясниться, і з'ясується, що між ними нема ніякого зв'язку. Власний досвід підказував не гарячкувати і не полохати можливих свідків.

Сів у задушливий трамвай. Масна лискуча колія зміїлася незнайомими вулицями. Ось на повороті мигнуло плесо лиману з вітрильниками, потім знову потяглися однакові п'ятиповерхові будинки.

Виїхали на проспект Леніна. Я зійшов на Гарматній і насилу впізнав її вдень. На зупинці, під рідколистою акацією кілька пасажирів чекали автобуса. Неподалік продавали морозиво, і я купив собі вершкове. Лавки, що стояли на доріжці перед зеленим газоном, були не займані, і я сів на крайню.

Моє морозиво скінчилося, й хотілося ще, але лінувався навіть поворушитися в розпеченому повітрі, яке розморило мене, ніби на пляжі, й підступно хилило на сон.

З'явився автобус. Повернув на зупинку. Придивився: четвертий маршрут і номер… Він, Борис Луцик. Я відразу схопився на ноги. Шофер, середнього зросту, в картатій сорочці із закачаними рукавами, виліз із кабіни й зазирнув під днище машини, обійшов її, прискіпливо придивляючись до коліс, потім підняв капот і почав копирсатись у двигуні. Я зупинився поруч і з приємністю відчув гострий запах бензину, від якого почав відвикати вже без своєї «Яви».

— Ви товариш Луцик? — запитав водія.

— Я. А що? — не повернувся до мене, продовжував регулювати карбюратор.

— Я з міліції, капітан Загайгора, — відрекомендувався.

— А, мені дружина… — Він висунувся з-під капота й уважно подивився на мене, мружачись від сонця. — Ви не з ДАІ?

— З карного розшуку. Вчора ви о котрій годині робили останній рейс?

В очах Луцика з'явилась насторога.

— Вже було за північ, — взяв ганчірку й витер руки. На правій, замість обручки, масивний золотий перстень-печатка.

— Пам'ятаєте, коли автобус рушив, у салон заскочив хлопець у сірому одязі?

Луцик усміхнувся, і насторога розтанула в його очах.

— Ось хто вас цікавить… — полегшено сказав. — Пам'ятаю. Я прищемив йому дверима ліктя. У нього голос трохи хрипливий, ніби застуджений.

— Де він зійшов?

— На Солянах, на кінцевій. Він один залишився. Вночі ніхто не їде на дачі, — докладно пояснив.

— Ви бачили, як він пішов на дачі?

— Прямо у ворота.

. — А раніше зустрічали його?

— Здається, днів три-чотири тому.

— Увечері? — нетерпляче запитав шофера.

— Еге, останній рейс, теж зійшов сам.

Три-чотири дні тому… Певна річ, після пограбування Зеленяка. Точно. Я ледве стримував хвилювання. Нарешті клубочок почав розмотуватись. Вдячно дивився на шофера, аж той знітився.

— Які у нього особливі прикмети?

— Прикмети? — не второпав спочатку. — Ага, хрипливий голос, іще… — І затнувся, безпомічно закліпав повіками,

— Очі, ніс, губи, вуха, волосся, одяг, може шрам… — підказав йому. — Згадайте, це дуже важливо.

Луцик стенув плечима.

— Непоказний він зовні, — мовив непоспіхом. — Очі вузенькі, мов прорізані осокою… Годинник на позолоченому браслеті… Вчора чомусь тер кисть руки. Оце й усе.

— Добре. Дякую. Якщо знову сяде до вас у автобус, коли зможете, повідомте в міліцію і затримайте рейс, — попросив шофера і наголосив: — Тільки рейс, а не його.

— А хто він?

— Грабіжник.

— Ти дивись! — здивувався. — Ніколи б не подумав!

— Так що будьте обережні.

Луцик кивнув. Грабіжник не випадково опівночі опинявся в автобусі четвертого маршруту. Зрозуміло одне: він жив у когось на дачі. Тепер залишається тільки розшукати її і вистежити нападника. Це вже легше, коли відомий район дії.

Глянув на годинник — встигну підскочити на дачі в Соляни, а потім навідатись до Шулешків. Під вечір хтось же повинен бути у шостій квартирі по Свердлова, 108.

Через півгодини приїхав на далеку околицю міста. Дачники йшли до відчинених зелених воріт у металевій сітці, що оперізувала прибережну смугу лиману, щільно забудовану