Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Свідків злочину не було 📚 - Українською

Читати книгу - "Свідків злочину не було"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Свідків злочину не було" автора Віктор Тимчук. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 44
Перейти на сторінку:
будиночками, які потопали у яскравій, соковитій зелені фруктових дерев.

Не знав, до кого звернутися, щоб розпитати про Хрипливого. Йшов за дачниками, поглядаючи навсібіч. Подумав: тут повинен хтось сторожувати, якщо є ворота і огорожа.

Назустріч дибала перевальцем огрядна жінка в пожовтілому капелюшку з рисової соломки, з двома відрами добірних полуниць.

— Скажіть, де можна знайти сторожа? — звернувся до неї.

Вона зупинилася, поставила на землю відра, а потім з полегкістю, з шумом зітхнула, витерла лоба повною засмаглою рукою і вдячно подивилася на мене, ніби я звільнив її від непосильного тягаря.

— Підете ось так прямо, й десята хата праворуч — Дмитрука, — охоче пояснила. — Никодим Карпович саме на городі… Ох, їй-бо, без рук залишусь!

Під'їхав автобус, жінка стрепенулася, вхопила відра и притьмом задріботіла до дороги. Я не встиг подякувати.

Лічив праворуч будиночки. На городах, серед кущів малини, аґрусу і смородини, поралися дачники. Ось і десятий, схожий на казкову хатку, дощатий будиночок. Моцуватий чоловік у вилинялому галіфе й калошах на босу ногу, в запраній майці сапою розгортав землю під молоденьким персиком: робив широку лунку для води.

— Добрий день! — привітався до нього.

Чоловік розігнувся й зіперся на держак сапи.

— Здрастуйте.

— Мені казали, що ви сторожуєте дачі.

— А що трапилось? — непривітно запитав. — Хто ви?

— З карного розшуку.

— А… Ходіть сюди, — запросив на подвір'я.

Ми сіли в маленькій альтанці, обвитій виноградом. Никодим Карпович поклав на столик жилаві, порослі рудим коротким волоссям руки. У вічі кидались широкі, шкарубкі долоні й товсті пальці з жовтими нігтями. Він скинув старого велюрового капелюха й поклав на лавку. Зачіска у нього коротка, їжачком, волосся теж руде, впереміж із сивим. І очі руді, уважні. Віяло від нього теплом і духом сухої землі.

— Яке у вас звання? — поцікавився Дмитрук.

— Капітан, Загайгора Арсен Павлович.

— Капітан? — звів острішкуваті брови. — Мабуть, непогано працюєте?

— Напевне…

— А мій лобуряка ловить метеликів, — сумно сказав і зітхнув, наче поскаржився мені.

— Ентимолог він, — пояснив. — Комахи, метелики, жучки… Хіба то робота для справжнього мужчини?

— Чого ж? Метелик Дмитрука… Звучить?

Він насупився.

— У його віці я ротою командував, — невдоволено буркнув. — Що вас привело сюди?

— Ви не бачили тут хлопця років двадцяти п'яти, вилицюватого, вузькоокого, з годинником на позолоченому браслеті?

Замислився, пошкріб зарослі груди, спроквола мовив:

— Ні, капітане, надто скупі дані. Може, й живе. Двісті дач — всіх не запам'ятаєш. А скільки родичів! Зараз саме сезон.

Що ж, такої відповіді я й чекав.

— Він з'являється пізно, останнім автобусом, — ще жевріла надія.

— Я не сиджу біля воріт, а в огорожі в дірки, і від лиману вхід вільний. Тепер придивлюся, пошукаю, — пообіцяв.

— Дуже прошу, Никодиме Карповичу.

— Повідомлю, як тільки щось підозріле… — Він мить завагався і запитав: — А ваш батько ким працює?

— Загинув на війні. Командував танковою ротою.

— Танкіст… — Його світло-карі очі потепліли і погляд пом'якшав.

— Пляж у вас є?

— Аякже. Нашою центральною вулицею вниз і, вийдете до пляжу, — Дмитрук звівся. — Зачекайте хвилину.

Він зайшов у будиночок і приніс пакунок полуниць.

— Пригощайтесь. Сорок років мріяв попрацювати коло землі і ось тепер відводжу душу, — зніяковіло сказав.

— Дякую, — і ми потисли один одному руки.

Не поспішаючи йшов поміж дач вуличкою, що збігала до лиману. На душі було невтішно, бо надії мої не справдились.

Я зрозумів, що радість була передчасною. Обійти двісті будиночків, звичайно, неважко. І вигадати привід для власників дач. Але бракувало виразної прикмети, по якій би міг впізнати Хрипливого.

Спускався крутим узвозом, мабуть колишнім глибоким яром, що розітнув пагорб навпіл, бо і тепер обабіч стриміли голі вапнякові схили. Попереду виднілася манлива смуга лиману, білий пісок, а далі — причали з катерами, будинки, дерева…

Пляж невеликий і невпорядкований. В одному місці, біля очерету, тяглася у воду низка сірих, видублених сонцем, лобатих валунів, на яких хлопчаки вудили рибу. Відпочиваючих було небагато. Неподалік від мене четверо хлопців грали в карти. Подумав: якщо справді Хрипливий тут підночовував, то вдень йому нічого робити, хіба що смажитись на сонці. Отож блиснула надія впізнати його. А коли він мене? Навряд чи запам'ятав, як і я його.

Роззувся, щоб не набрати піску в туфлі, й пішов до рибалок. Ступав обережно, від незвички ходити босоніж, гарячий пісок пік підошви ніг, ніби ото в дитинстві біг по вулиці, вкритій пухким порохом, який курівся за мною, мов за грайливим лошам. Порівнявся з картярами й ледве не впустив туфлі… У худорлявого хлопця в чорних окулярах, з родимкою на лівій лопатці, недбало насунута на самі очі туристська кепочка з написом «Крим»! Годинника з позолоченим браслетом на руці не було, і ніякого одягу коло них теж. Напевне, залишили його на дачі. Місцеві, безперечно.

Невже такий сухоребрий і кволий подужав би мускулястого Зеленяка і того, на вулиці Гарматній? А мене? Та я його лівою, упівсили… Ні, це вже мені ввижалося. Хирлявий глянув на мене, і жоден м'яз не ворухнувся на його плескатому обличчі. А очей не бачив за темними скельцями. Звичайно, не Хрипливий, бо знову втупився в карти. Чимось би та виказав себе.

Я спокійно пішов до каміння. Вмостився на стрімчаку, оброслому темно-зеленими водоростями. Поряд, на другому камені, вудив рибу хлопчина в синіх плавках. Його волосся геть вигоріло на сонці. Я дивився на червоний поплавець і думав, що водій автобуса чи сторож повинні принести мені звістку про Хрипливого, якщо він тут вештався. Комусь із них він потрапить на очі або знову вчинить напад і нарешті залишить явний слід.

Я робив усе можливе, та зібрав мало фактів, до того ж всі вони були незначні. Одначе

1 ... 13 14 15 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свідків злочину не було», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Свідків злочину не було"