Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

— Чому? — затривожилася Ліза, відчувши небезпеку. Думка про те, що поміж лікарями немає згоди, страхала. — Чому дивно?

— Трепанацію звичайно роблять під загальним наркозом, — пояснив доктор Ранада. — Але доктор Маннергейм повідомив нас, що хоче оперувати під місцевою анестезією.

Ліза не чула, щоб її операцію називали «трепанацією». Доктор Маннергейм сказав, що збирається зняти клапоть шкіри й проробити маленьке віконце в її голові, щоб можна було видалити ушкоджену ділянку правої скроневої долі. Він пояснив Лізі, що якимось чином частина її мозку ушкодилася, і що якраз це місце й викликає приступи. Якби йому пощастило саме цю ділянку видалити, приступи припинилися б. Він проробив майже сотню таких операцій із блискучим результатом. На той час Ліза вже впала в відчай, бо до зустрічі з доктором Маннергеймом усі лікарі, до яких вона зверталася, лише співчутливо кивали їй.

А приступи були страшні. Звичайно вона знала про їхнє наближення, бо виникав цей дивно знайомий запах. Але іноді вони починалися без попередження, звалюючись на неї, наче обвал у горах. Одного разу після довгого медикаментозного лікування й запевнянь, що хворобу подолано, вона в кінотеатрі відчула цей жахливий запах. Не тямлячи себе, вона зірвалася з місця, дісталася, перечіплюючись, до проходу й кинулася в бік фойє. В цю мить вона втратила контроль над собою. Пізніше вона отямилася в фойє біля цукеркового автомата. Спиною вона притискалася до стінки, а руки були між ногами. Частина одягу зникла, а вона, наче ошаліла кішка, мастурбувала. Кілька чоловік, і серед них Джім, дивилися на неї, наче на якесь чудовисько. Згодом вона довідалася, що напала на двох дівчат і одну так побила, що нещасну повезли до лікарні. Єдине, що вона могла зробити, отямившись, це заплющити очі й заплакати. Вона пам’ятала, як почула далекий сигнал карети швидкої допомоги й подумала, що божеволіє.

Життя її спинилося. Вона не була божевільна, але жодні ліки не знімали нападів. Тому, коли з’явився доктор Маннергейм, він здався їй рятівником. І лише після відвідин доктора Ранади вона стала усвідомлювати, що ж насправді на неї чекає. Після доктора Ранади з’явився санітар, щоб поголити їй голову. З цієї хвилини Ліза не перестаючи відчувала страх.

— Чому він хоче під місцевою анестезією? — спитала Ліза. Пальці її почали тремтіти.

Доктор Ранада зосередився перед тим, як відповісти.

— Так, — зрештою сказав він, — доктор хоче встановити, яку частину вашого мозку вражено. І він потребує вашої допомоги.

— Значить, я не спатиму, коли… — Ліза не договорила. Її голос зірвався. Ця думка, здавалося, суперечила здоровому глуздові.

— Саме так, — підтвердив доктор Ранада.

— Але ж він знає, де пошкоджена частина мого мозку, — заперечила Ліза.

— Лише приблизно. Але не тривожтеся. Я буду поруч. Болю ви не відчуєте. І слід думати тільки про одне — не кашляти й не ворушитися.

Із задуми Лізу вивело відчуття болю в лівому передпліччі. Поглянувши вгору, вона побачила, що в крапельниці спливають крихітні бульбашки. Доктор Ранада почав робити вливання. Те ж саме він проробив і на правій руці, ввівши у вену довгу тонку пластикову трубку. Потім він так підрегулював стіл, що узголів’я виявилося трохи вище від ніг.

— Лізо, — сказала Керол Бігелоу, — я введу вам катетер.

Підвівши голову, Ліза подивилася долі. Керол розпечатувала загорнуту в пластик коробочку. Ненсі Донован, друга операційна сестра, відгорнула простирадло, оголюючи Лізу від п’ят до пояса.

— Катетер? — здивувалася Ліза.

— Так, — підтвердила Керол Бігелоу, надіваючи просторі гумові рукавички. — Я введу трубку в сечовий міхур.

Голова Лізи впала на стіл. Ненсі Донован вхопила ноги дівчини й звела їх підошвою до підошви. Тепер коліна розійшлися широко в боки і кожен, хто хотів, міг бачити її в такому положенні.

— Я введу вам препарат під назвою манітол, — пояснив доктор Ранада. — Він спричиняє сильне виділення сечі.

Ліза кивнула, роблячи вигляд, наче зрозуміла, й одночасно відчула, що Керол Бігелоу витирає їй геніталії.

— Привіт, Лізо! Я доктор Джордж Ньюмен. Пам’ятаєш мене?

Розплющивши очі, Ліза побачила ще одне обличчя, закрите маскою. Очі голубі. В обличчя по той бік столу райдужки були карі.

— Я старший ординатор нейрохірургії, — сказав доктор Ньюмен, — а це доктор Ральф Лоурі, один із наших молодших ординаторів. Ми, як я казав тобі вчора, будемо асистувати докторові Маннергеймові.

Перш ніж Ліза встигла відповісти, вона відчула різкий біль між ногами, а потім незвичну вагу в сечовому міхурі. Глибоко зітхнула й відчула, що до внутрішнього боку стегна прикладають лейкопластир.

— А тепер розслабся, — сказав доктор Ньюмен, не чекаючи відповіді. — Ти й не помітиш, як одужаєш. — Обоє лікарів зосередилися на серії рентгенограм, розміщених уздовж стін.

Події в операційній набирали швидкості. З’явилася Ненсі Донован з інструментами на таці з нержавійки. Над тацею здіймалася пара. Сестра з грюком опустила свою ношу на столик, що стояв поруч. Дарлін Купер, третя операційна сестра, вже в хірургічному халаті та в рукавичках, запустила руку в стерильні інструменти й узялася розкладати їх у певному порядку на таці. Коли Ліза побачила, що Дарлін Купер підіймає великого дриля, вона відвернулася.

Доктор Ранада наклав їй на руку манжетку тонометра. Керол Бігелоу оголила дівчині груди й прикріпила липкою стрічкою датчики електрокардіографа. Скоро з транзистора долинули сигнали, що нагадували булькотіння. Вони йшли з кардіомонітора, змагаючись із голосом Джона Денвера.

Доктор Ньюмен повернувся до столу після вивчення рентгенограм і перевірив положення голеної голови дівчини. Потім, поклавши мізинця їй на носа, а великого пальця — на маківку, маркером провів лінії. Перша йшла від вуха до вуха через маківку. Друга перетинала її, починаючись від середини лоба і тягнучись до потилиці.

— А зараз, Лізо, поверни голову праворуч, — сказав доктор Ньюмен.

Ліза не розплющувала очей. Вона відчула, як палець намацує на кістці борозенку, що